— Правда?
— Іншим разом, Люсі, дякую.
— Добре, — вона повернулася в кухню.
— Ти прийшов тільки за Гарольда спитати? — здивувався Ларрі.
— Ні, — відповів Стю, прийнявши рішення. — Я прийшов спитати, чи будеш ти в нашому маленькому принагідному комітеті. Там один, Дік Елліс, мусив відмовитися.
— Он воно що, — Ларрі пішов до вікна і визирнув на тиху вулицю. — А я гадав, знову в рядових ходитиму.
— Звичайно, тут твоє рішення. Нам потрібен ще один. Тебе рекомендували.
— А хто, якщо можна?..
— Ми в людей поспитали. Френні, здається, вважає, що ти дуже врівноважений. І Нік Андрос розмовляв — ну, він не говорить, але сам розумієш — із один чоловіком, що з тобою їхав. Із Суддею Фаррісом.
Вигляд у Ларрі став задоволений.
— Суддя рекомендував, еге? Це чудово. Знаєте, вам би його. Розумний, як диявол.
— І Нік так казав. Але йому сімдесят уже, а медицина в нас на доволі примітивному рівні.
Ларрі позирнув на Стю, злегка всміхаючись.
— Цей комітет — він же не зовсім тимчасовий, якщо по правді, так?
Стю всміхнувся, йому стало легше. Він ще не зовсім визначився, що думати про Ларрі Андервуда, але йому було цілком зрозуміло, що він не в тім’я битий.
— Н-ну, скажімо так. Ми б хотіли, щоб наш комітет було обрано в повному складі на повний термін.
— Бажано без альтернативи, — сказав Ларрі. Він дивився на Стю дружньо, але очі в нього були розумні — дуже розумні. — Можна тобі пива налити?
— Гадаю… та, чорт, скажу «так»! Я собі думав, що ніщо у світі мене так не ощасливить, як доїхати сюди, скинути з плечей усіх тих людей, і хай би хтось за них відповідав. А замість того щастя тепер, пробачте на слові, занудився по самі яйця.
— Сьогодні ввечері буде маленька зустріч у мене: обговоримо великі збори вісімнадцятого. Як гадаєш, ти зможеш прийти?
— Звичайно. Можна з Люсі?
Стю поволі похитав головою.
— І говорити з нею про це не треба. Ми хочемо дещо в секреті потримати якийсь час.
Усмішка зникла з обличчя Ларрі.
— Я, Стю, до цих штук із плащем і кинджалом не дуже. Краще я одразу скажу, щоб потім вам голову не морочити. Я думаю, оте, що сталося в червні, сталося тому, що забагато людей трошки берегли секрети. То не була кара Божа. Це — акт чистого людського розпиздяйства.
— То ось чому ти не хотів дуже близько спілкуватися з матінкою, — промовив Стю. Він і далі розслаблено всміхався. — По суті, я з тобою згоден. Але чи так само б ти почувався, коли б була війна?
— Не розумію.
— Отой чоловік, що нам снився. Сумніваюся, що він просто пішов геть та й усе.
Ларрі завмер, замислився.
— Ґлен каже, що не може зрозуміти, чому ніхто про це не говорить, — продовжив Стю, — і це ж усіх попереджали. Ці люди досі як контужені. Почуваються, що крізь пекло пройшли, аби сюди дістатися. Їм тільки й треба, що зализати свої рани й поховати загиблих. Але якщо матінка Ебіґейл є тут, то він же є там, — Стю кивнув у бік вікна, з якого виднілися хмарочоси-праски в літньому серпанку. — А більшість людей тут, мабуть, про нього й не думають, але готовий закластися на останній долар, що він думає про нас.
Ларрі кинув оком на кухонні двері, але Люсі вийшла надвір побалакати з сусідкою Джейн Говінгтон.
— Ти гадаєш, він на нас націлений, — тихо промовив він. — Отака приємна думка, саме перед вечерею думати. Апетит покращує.
— Ларрі, я й сам ні в чому не певен. Але матінка Ебіґейл каже, що все скінчиться так чи інак лише тоді, коли він нас або ми його.
— Сподіваюся, вона не всім про це розповідає. Ці люди тоді на хуй в Австралію з’їбуться.
— А я гадав, ти секретів не любиш.
— Ага, тільки оце… — Ларрі замовк. Стю лагідно всміхався, і Ларрі всміхнувся йому доволі кисло. — Ну, гаразд. Хай твоє буде зверху. Обговоримо й будемо тримати язик за зубами.
— Добре. О сьомій побачимося.
— Звісно.
Вони разом пішли до дверей.
— І ще раз дякую Люсі за запрошення, — сказав Стю. — Ми з Френні її теж запросимо скоро.
— Окей.
Коли Стю підійшов до дверей, Ларрі сказав:
— Чуєш!
Стю питально озирнувся.
— Тут у нас хлопчик, — повільно промовив Ларрі, — він прийшов з нами з Мейну. Зветься Лео Роквей. У нього свої проблеми були. Ми з Люсі щось ніби виховуємо його разом з однією жінкою, Надін Кросс. Надін і сама якась незвичайна, знаєш?
Стю кивнув. Трохи було розмов про оту дивну сценку між матінкою Ебіґейл і Кросс, коли Ларрі привів своїх.