Почувся голос Ральфа, він просто кричав. Ще до серцевого нападу докричиться. Ото буде приємне завершення дня. «Тут нема її ознак! Спускаюся вниз, доки не стемніло! Прийом!»
— Десять-чотири, — розгублено відгукнувся Стю. — Гарольде, ти чуєш?
Гарольд підвівся, витираючи жир від «Слім Джимів» об штани.
— Гарольде! Викликаю Гарольда Лодера! Гарольде, ти мене чуєш?
Гарольд виставив середній палець, «кинув пташку», як про це казали неандертальці в оґанквітській школі, до рації, а потім натис кнопку і приємним голосом, з правильною мірою розчарування, промовив:
— Я тут. Заїхав убік… здалося, щось побачив у канаві. А то був просто старий піджак. Прийом.
— Так, окей. А чому б тобі не приїхати до Чотокви, Гарольде? Почекаємо на Ральфа.
Любиш командувати, так, мудодзвоне? Я б дещо для тебе знайшов. Таки знайшов би.
— Гарольде, ти чуєш?
— Так. Вибач, Стю, замислився. Буду за п’ятнадцять хвилин.
— А ти чуєш, Ральфе? — зарепетував Стю; Гарольда аж смикнуло. Він знову показав голосові Стю середній палець, нишком посміхаючись. А оцього не хочеш, ти, їблане ковбойський?
— Ага, ви будете в парку Чотоква, — голос Ральфа ледь чувся крізь ревіння перешкод. — Їду. Кінець зв’язку.
— І я їду, — сказав Гарольд. — Кінець зв’язку.
Він вимкнув рацію, сховав антену і знову повісив приймач на руль, але мить посидів на «хонді», не заводячи її. На ньому був армійський бронежилет: його об’ємна набивка могла стати в пригоді, якщо водити мотоцикл на висоті понад шість тисяч футів, навіть у серпні. Але в жилета було інше призначення. На ньому була сила-силенна кишень на «блискавках», і в одній із них лежав «сміт-вессон» 38 калібру. Гарольд витяг пістолет і крутив його в руках. Зброя була заряджена й важка в руці, наче розуміла своє похмуре призначення: смерть, руйнування, вбивство.
Сьогодні ввечері?
А чом би й ні?
Він запропонував цю експедицію, сподіваючись опинитися зі Стю сам-на-сам досить надовго, щоб зробити це. Тепер, як видавалося, такий шанс у нього буде в парку Чотоква менш ніж за п’ятнадцять хвилин. Але ця поїздка мала також інше призначення.
Він не збирався доїхати до самого Недерленда — жалюгідного містечка, яке притулилося високо над Боулдером; єдиною його претензією на славнозвісність було те, що Патті Хьорст нібито колись там переховувалась. Але поки він їхав усе вгору та вгору, «хонда» під ним рівномірно вурчала, а вітер різав лице крижаним лезом, дещо сталося.
Якщо покласти магніт на один кінець столу, а шматок заліза — на інший, не станеться нічого. Якщо поволі, поступово присувати залізяку ближче (на мить він утримав цю картину в голові, смакуючи її, думаючи занести це ввечері у щоденник), то котрийсь легкий поштовх надасть залізу більшої швидкості, ніж мав би. Залізяка зупиниться, але ніби знехотя, немовби вона ожила і це, зокрема, виявляється в небажанні підкорятися фізичному закону інерції. Ще один-два рази підштовхнути залізо, і вам уже майже видно — а то й не майже, — як воно тремтить на столі, труситься, вібрує, як один із отих мексиканських стрибучих бобів, які можна купити в крамниці з дрібничками: вони схожі на круглі дерев’яхи завбільшки з суглоб пальця, а насправді в них сидить живий хробачок. Ще один поштовх — і рівновагу між тертям/інерцією і тяжінням магніта порушено в інший бік. Залізяка, тепер уже зовсім жива, рухається сама собою, дедалі швидше, доки врешті налітає на магніт і прилипає до нього.
Страшний, чарівний процес.
Коли в червні настав кінець світу, силу магнетизму ще не розуміли, хоча Гарольд думав (він не мав особливих схильностей до раціональної науки), що фізики, які досліджують таке, вважають: це якось інтимно пов’язано з явищем гравітації, а гравітація — наріжний камінь Всесвіту.
Рухаючись до Недерленда, на захід, угору, відчуваючи холод у повітрі, помічаючи грозові хмари, що купчилися навколо ще вищих гір за Недерлендом, Гарольд відчув, що з ним самим теж почало відбуватися щось подібне. Він наближався до точки рівноваги… а далі незабаром буде точка зсуву. Він — залізяка саме на тій відстані від магніта, де малий поштовх пересуває її далі, ніж міг би за звичайних обставин. Гарольд відчував у собі оте саме тремтіння.
То було подібне до контакту зі священним — найбільш подібне з усього, чого Гарольд у житті зазнав. Молодість відкидає все святе, бо прийняти його означає визнати, що всі чуттєво пізнавані речі колись загинуть, а цього Гарольд визнавати не бажав. Ця баба — якийсь екстрасенс, гадав він, та й Флеґґ, темний чоловік, теж. Вони — просто люди-радіостанції, та й усе. Їхня дійсна сила полягатиме в суспільствах, що гуртуватимуться навколо їхніх сигналів, таких відмінних один від одного. Так Гарольд думав.