Нік написав:
«Але ж вона мала пильнувати Супротивника, бути йому противагою, бути тут, щоб тримати рівновагу терезів…»
— Так, я розумію, — похмуро сказав Ґлен. — Розумію. Дні, коли підкова мала значення, можуть і минати… а може, вже минули. Повір мені, я знаю.
Френні мовила:
— Ви ж не вважаєте, що наші внуки будуть забобонними дикунами, правда, Ґлене? Що вони будуть палити відьом і тричі плювати через ліве плече на удачу?
— Я майбутнього читати не можу, Френ, — відповів Ґлен, і у світлі лампи його обличчя здавалося старим, виснаженим — може, так виглядає чарівник-невдаха. — Я навіть зараз як слід не міг оцінити, наскільки матінка Ебіґейл впливала на цю громаду, доки Стю мені не сказав тієї ночі на горі Флеґстафф. Але я точно знаю ось що: ми в цьому місті внаслідок двох речей. Супергрип можна списати на дурість людства. Не має значення, ми його створили, росіяни чи латвійці. Питання «хто винен?» втрачає свою важливість перед лицем загальної істини: раціоналізм закінчується великою братською могилою. Закони фізики, закони біології, аксіоми математики, вони всі — частина смертного шляху, бо ми так улаштовані. Коли б не капітан Трипс, то було б щось інше. Була мода в усьому винуватити «техніку», але ця «техніка» — стовбур дерева, а не коріння. А корінь її — раціоналізм, і я б визначив його так: «Раціоналізм — це думка, що ми можемо щось зрозуміти в тому, як влаштоване буття». Це смертний шлях. І так було завжди. Супергрип можна списати на раціоналізм, якщо бажаєте. А інша причина, з якої ми тут, — сни, а сни є ірраціональними. Ми домовилися не говорити про цей простий факт на зборах Комітету, але нині не збори. То скажу те, в чому переконаний: нас привели сюди сили, яких ми не розуміємо. Для мене це означає, що ми починаємо розуміти — поки що підсвідомо, і, з огляду на культурну затримку, не без кроків назад — інше визначення існування. Те, що ми в структурі буття ніколи нічого не зрозуміємо. І якщо раціоналізм — шлях до смерті, то ірраціоналізм цілком може виявитися шляхом до життя… принаймні якщо не буде доведено протилежне.
Дуже повільно Стю промовив:
— Ну, в мене є свої забобони. З мене сміються, але що зробиш, є таке діло. Я розумію, що не має значення, одним чи трьома сірниками підкурювати дві цигарки, але два мене не нервують, а третій нервує. Я не проходжу під драбинами, і мені все одно, чи перебіжить мені дорогу чорний кіт. Але жити без науки… може, поклонятися сонцю… вважати, що на небі якісь чудовиська грають у кеглі, коли гримить грім… я б не сказав, що це мені дуже всміхається, лисий. Мені воно все одно що рабство.
— А якщо це все правда? — тихо промовив Ґлен.
— Що?
— Уяви собі, що час раціоналізму минув. Я сам практично переконаний, що так і є. Колись він настає, колись минає; раціоналізм практично пішов від нас у 1960-х, у так званій Ері Водолія, а в Середньовіччя практично мав відпустку. І уяви… уяви, що коли раціоналізм усе-таки відійде, то немовби яскравий серпанок спаде і ми побачимо…
Він замовк, погляд його став самозаглибленим.
— Що побачимо? — спитала Френ.
Він подивився їй в очі дивним сірим поглядом, повним якогось власного внутрішнього світла.
— Темну магію, — тихо промовив Ґлен, — цілий всесвіт чудес, де вода тече вгору, а в хащах водяться тролі, дракони — в горах. Світлі чудеса, світлі сили: «Лазарю, встань!» Вода ставатиме вином. І… і, може бути… виганятимуть бісів.
Він замовк, відтак усміхнувся.
— Шлях до життя.
— А темний чоловік? — тихо спитала Френ.
Ґлен знизав плечима.
— Матінка Ебіґейл називає його Паросток Сатани. Може, він просто останній чаклун раціональної думки, який гострить на нас технічну зброю. А може, він — дещо більше, значно темніше. Я знаю тільки те, що він існує, і вже не вірю, що соціологія, психологія чи ще якась «ологія» покладе йому кінець. Гадаю, що тільки біла магія… і наша біла чарівниця десь пішла і ходить сама-одна.
Голос Ґлена майже зірвався, і він швидко опустив очі.
Надворі була лише темрява, і вітерець, що прилетів із гір, бризнув свіжим дощем у скло вітальні Стю і Френ. Ґлен розкурював люльку. Він вигріб із кишені жменю дрібних грошей і підкидав їх, поглядаючи, скільки монет випало гербом угору. Нік малював на верхньому аркуші свого записника вигадливі фігури, а з голови йому не йшли порожні вулиці Шойо, і він почув — так, почув — голос, шепіт: «Він іде по тебе, глушко. Він уже близько».