— Ну тебе на хрін, Східний Техасе. Хочеш на собаку мого подивитися?
— А то!
——
Будинок Ґлена стояв на Спрюс-стрит, приблизно у двох кварталах від готелю «Боулдерадо». Плющ, який плівся на ґратках ґанку, здебільшого висох, так само й газон, і більша частина квітів у Боулдері: без щоденного поливання з міського водогону сухий клімат переміг усе.
На терасі стояв маленький круглий столик, а на ньому — джин з тоніком. («Правда ж, без льоду це доволі гидке пійло?» — спитав Стю, на що Ґлен відповів: «Після третьої вже не помітно, є він там чи нема!») Біля напою стояла попільничка, в якій розмістилося п’ять люльок, поряд — книжки «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом», «Четвертий м’яч» і «Мій револьвер швидкий» — усі відкриті на різних сторінках. Також лежала відкрита пачка «Сирних поцілунків Крафт».
Коджак лежав на ґанку, мирно поклавши свою зранену морду на передні лапи. Пес був худий, як вішак, і дуже сильно покусаний, проте Стю його впізнав, хоч і недовго був знайомий. Він присів, почав гладити Коджака по голові. Коджак прокинувся і радісно поглянув на Стю. Здається, він навіть усміхнувся по-собачому.
— От хороший пес! — промовив Стю, відчуваючи дурнуватий клубок у горлі.
Перед його очима, наче карти, які здаються лицем, розгорнулася галерея його власних собак від того часу, коли мама в п’ять років подарувала йому старого Спайка. Багато собак. Може, не на всі карти в колоді, але все одно багато в нього їх було. Гарно мати пса, і, наскільки було відомо Стю, Коджак був єдиним собакою на весь Боулдер. Він кинув погляд на Ґлена і швидко опустив очі. Стю подумав, що навіть старому лисому соціологу, який читає три книжки одночасно, не дуже приємно, коли хтось помітить, що в нього очі на мокрому місці.
— Хороший собака! — повторив він, і Коджак застукотів хвостом по дошках тераси, треба думати, погоджуючись, що він справді хороший.
— Зараз повернуся, — хрипко сказав Ґлен. — До туалету треба.
— Ага, — не озираючись, відказав Стю. — Ох ти ж, хороший хлопче, старий Коджаку, ну, ти ж і молодець! Чи не молодець?
Коджак, погоджуючись, заколотив хвостом.
— Можеш перевернутися? Вдай мертвого, друзяко. Перевернись!
Коджак слухняно перевернувся на спину, витяг задні ноги, задрав передні. Стю стурбовано оглянув собаку, обережно проводячи по твердій білій гармошці перев’язки, що її наклав Дік Елліс. Вище було помітно червоні, напухлі подряпини, які під пов’язкою, напевне, вже переходили в серйозні рани. Таки хтось на нього напав, і то не інший безпритульний пес. Собака кусає за морду і горло. А на Коджака накинулося щось нижче, ніж собака. Хитріше. Може, і зграя вовків, але Стю сумнівався, що Коджак зміг би після такого вийти живим. Хай там як, псові пощастило, що йому кишки не випустили.
Бухнули розсувні двері, і на терасу повернувся Ґлен.
— Те, що на нього напало, цілило просто в життєво важливі органи, — відзначив Стю.
— Рани глибокі, крові він утратив багато, — погодився Ґлен. — Просто в голові не вкладається, що з ним таке сталося, зокрема, й через мене.
— Дік каже — вовки.
— Вовки, може, койоти… тільки він не вважає, що койоти могли б так його обробити, і я з ним згоден.
Стю поплескав Коджака по задній частині, і той знову перевернувся на пузо.
— Як же так — зникли майже всі собаки, а вовків стільки стало в одному місці на схід від Скелястих, щоб напасти на такого хорошого собаку?
— Та, мабуть, ми ніколи не дізнаємося, — сказав Ґлен. — Не більше, ніж про те, чому ця клята епідемія знищила коней, але не корів, і майже всіх людей, крім нас. Я про це і думати не буду. Я просто збираюся дістати багато корму «Ґейнс» і буду його відгодовувати.
— Ага, — Стю подивився на Коджака, очі в якого самі собою заплющилися. — Порвали його сильно, але все хазяйство в нього ціле, я помітив, коли він перевернувся. Не завадить і повиглядати, чи ніде сучка яка-небудь не пробігатиме, еге?
— Та отож, — замислено сказав Ґлен. — Хочеш теплого джину з тоніком, Східний Техасе?
— Цур йому, ні. Може, я тільки рік у технікумі провчився, але все-таки я, бля, не варвар. У тебе пиво є?
— А, ну, я, може, зараз прижену баночку «Курсу». Правда, теплого.
— Годиться! — Стю пішов за Ґленом у дім, а у дверях зупинився й озирнувся на сплячого собаку.
— Спи добре, старий друзяко, — сказав він Коджакові. — Здорово, що ти тепер з нами.
Вони з Ґленом зайшли всередину.
——
Але Коджак не спав.
Він лежав у якомусь проміжному стані, де більшість живих істот подовгу перебувають, коли їх важко поранено, але не настільки, щоб їх накрила смертна тінь. У глибині його живота щось свербіло, пекло: так гоїлися рани. Ґленові потім треба буде багато часу займатися тим, щоб відволікти його від того свербіння, щоб Коджак не стяг, чухаючись, пов’язку, не відкрив рани й не заніс інфекцію. Але то буде пізніше. А нині Коджака (який ще інколи сприймав себе як Великого Стіва — так його звали від початку) цілком влаштовувало оце проміжне перебування.