— Добре. Мені підходить це місце. Я тут залишаюся.
Марія йшла слідом, та зачувши останні слова, зупинилась і здивовано озирнулася: невже комусь підходить таке місце? Невже і їй воно підходить, бо інакше чому вона тут?
Фраза-пароль, фраза-перепустка. Усі гнані, голодні і спраглі у своїх думках і помислах напевно не раз уявляють місце, про яке вони впевнено могли б сказати: я тут залишаюся.
Хтозна, може, першою проказала ці слова ще ота, найперша Марія, коли стомлено увійшла до стаєньки і відчула: ОСЬ ВОНО. ДЛЯ МЕНЕ. ДЛЯ УСІХ ГНАНИХ, ГОЛОДНИХ І СПРАГЛИХ.
«Але Сина свого Ти так і не змогла врятувати від біди…» — подумала Марія, намагаючись утамувати бажання піти і ще раз перевірити замки.
— Перепрошую, але я не розчула, як вас звати?
— Ілона Богданівна, — не обертаючись, відповіла дівчина.
— Дуже приємно, — пробурмотіла Марія, гадаючи, чи повинна вона й собі відрекомендуватися, чи обійдеться, як є?
Зупинились у кухні, схожій на решту кімнат білими жалюзі, кутовим вікном, білими дверима й пастельними тонами шпалер.
— Щодо боса, то буде добре, якщо ти й далі не пхатимешся до нього. — Краля виглянула через двері з кухні на терасу і тоном принцеси на вакаціях поблажливо мовила: — Я віддам його тобі пізніше, а поки що він зайнятий, зрозуміло?
— Відколи? — не втрималася Марія.
— Від Миколи. Менше знатимеш, довше тут працюватимеш. Чого стоїш? Я його тут зачекаю. А ти, бачу, ще підлоги не домила, то йди мий. Рухай мештами, як таких тільки приймають на роботу. Стій, спершу йди прибери у спальні. Щоб була готова, поки бос повернеться з роботи. А я його тут почекаю.
Жестом Джулії Робертс припалила сигарету й випустила під стелю довгу цівку диму, а потім сіла на м’який диванчик, майстерно схрестила ноги і струсила попіл у сільничку.
Сіль і попіл, як піт довгих годин праці і згарище замість урожаю… Жорстоке поєднання.
Перш ніж бігти виконувати наказ, Марія ввічливо поцікавилася:
— Може, вам подати чаю, кави… Ілоно Богданівно?
— Можна кави, — милостиво кивнула і косички кивнули також:
— Цукор, вершки? — гнула Марія свою лінію далі, наливаючи воду в кавоварку і намагаючись вгадати, на якій поличці кава, не кажучи вже про цукор і вершки.
— І те, й інше.
Кому піт і згарище, кому солодощі і сметанка, але в прошарку між вершками і цукром занадто часто приховується чорна гірка кава, — особливо в ту ледь вловиму мить, коли цукор ще не розтанув, а вершки ще не осіли, — можливо, тому люди одразу хапаються за ложечку й усе це змішують докупи, щоб не дай Бог не помітити, яка чорна й гірка насправді істина.
Щодо Марії, то вона кави не вживала. Чаю теж. Пила лише воду.
— Ти завжди так повільно рухаєшся? — обірвало її дівча, яке сиділо й мислило собі, що воно зійшло з обкладинки журналу і своїм зішестям безмежно втішилр всіх. — Тебе Володя взяв за рекомендацією, чи просто з вулиці?
— Мене?
— Тебе, тебе, не мене ж. У мене такі рекомендації, що тобі й не снилися. То як?
— Гм… За рекомендацією. Мабуть.
— Ну дивись, бо я злодійок не люблю. У мене гроші завжди розкидані де попало, січеш? Коли щось пропаде, буду знати, з кого питати.
— Прошу, ваша кава, Ілоно Богданівно.
Оте «Ілоно Богданівно» подобалося найбільше. У житті так рідко випадає нагода по-справжньому побавитись.
— Щось іще? — уважно і серйозно запитала Марія. — Я можу зробити канапки, а підлогу помию пізніше.
— Ти хочеш, щоб я стала такою ж грубою, як ти? І взагалі, — гордо тріпнула дівчина головою, — щось ти забагато розпатякалась. Я розпитаю Володю, за якими такими рекомендаціями він тебе брав.
А ложечка стукала об стінки філіжанки, гарячково змішуючи чорне й гірке з білим і солодким, правду з брехнею, а поряд лежала сіль, змішана з попелом, — і що робити з прихованою істиною — Марія не знала.
Витягати її на світ Божий — чи дати собі і їй спокій?
— Ну то я йду мити підлоги… Ілоно Богданівно.
— Йди-йди.
Марія подумала і… залишилася.
Є зуби, яких не можна врятувати, хоч лягай і вмирай біля бормашини. А є клієнти, які воліють бачити радше труп стоматолога, аніж свій коханий зуб у його обценьках.
І за законом Мерфі, саме ці клієнти бояться знеболюючого уколу більше, ніж тонни мікробчиків, які живуть у їхньому роті, як у себе вдома, бояться маціпусінької голочки…
Як дехто боїться тополиного пуху.
— Підіть до іншого стоматолога, — припинив умовляти клієнта Влад і розвернувся до столу з паперами.
— Ну й піду, раз ви нічого не вмієте! За гроші повивчалися, за гроші лікуєте! Банда! Усі лікарі — одна велика банда!