Вона обернулась і сіла, сховавши руки під фартухом.
Стіни ще хоч трохи втримували прохолоду. Знадвору пуховою периною лізла до хати божевільна задуха.
«А в нас свого божевілля вистачає».
— Ось… ось і ось!
Марія спробувала пригадати, в якому фільмі вона це вже бачила. Гори розбитого посуду валялися на підлозі. На поличках ще кілька горняток чекало своєї черги.
От що буває, коли не погоджуєшся мити підлогу. І це ще не найбільше покарання за таку велику провину.
— Тобі доведеться все це прибирати, — з усмішкою, яку напевно вважала невимовно вбивчою, Ілона Богданівна розбила глечик. І усміхнулася ще ширше. — І платити за все будеш ти, усєкла? Я вже подбаю про це, не переживай.
— Твоя кава вистигне, — коротко відповіла Марія і рефлекторно відсахнулася, коли порцелянова філіжанка бризнула осколками і кавовою гущею їй під ноги.
— А коли за все розплатишся, — дівча страхітливо зашипіло, — тоді можеш забиратися звідси хоч — до Жаб’ячолапівки, а хоч — іще далі. А ні, то можеш себе на «стометрівці» нашій випробувати: а раптом якогось старого хруня підчепиш, він тебе на машині покатає, морозиво в стаканчику купить…
— Гарний хрестик, — відповіла Марія.
Хрестик справді був гарний — з гематиту, масивний, висів на чорній шнурівці й так не в’язався з усім образом ляльки Барбі, що Марія тільки тепер його помітила. І не втримала язика за зубами.
Мала б уже знати, що за необережне вламування в чужу серцевину — а дівчина, немов капустяний качан, була обгорнута ззовні тисячами листків, лише цей хрестик був якимось чином пов’язаний з серцевиною, — за будь-яке ґвалтовне втручання всіх сторонніх чекала кара. Мала б здогадатися.
Панна моментально затулила хрестик долонею, нахилилася, схопила вільною рукою уламок глечика — широкий, замашний, із тонким зазубреним краєм, саме такий, як треба, — і піднесла його до Маріїного ока. Війнуло холодом обпеченої глини. Вії затремтіли, несподівано доторкнувшись до реальної загрози для об’єкта, який вони покликані охороняти.
Марія стиснула кулаки, намагаючись не моргати, але відстань в один міліметр безмежно жахала око, — захищаючись, воно наповнилося сльозою.
— Побережи очиці, вони тобі ще пригодяться.
Стрімко розвернувшись на підборах, панна вийшла з кухні. Невдовзі з ванни почувся плюскіт увімкненого душу.
Сівши за стіл, Марія схилила чоло на долоні.
Невже не простіше тріснути дверима ще там, при вході, повісивши перед носом усіх просящих табличку: «Віфлеєм зачинено»? А за цей час обжитися, стати на ноги, народити й виростити дітей, вивести їх у світ — і лише тоді зняти замок і впустити тих, хто стукає?
Простіше. Легше. Безпечніше.
Але через півстоліття може статися, що допомогу надавати буде нікому: під порогом стоятимуть із простягненими долонями лише привиди.
Марія тріпнула головою. Є час робити погроми, є час прибирати.
Кав’ярня на Академічній, у невеличкому дворику, майже порожня у понеділок, ідеально надавалася до «поправин» — звичаю святкувати весілля після весілля. Щоб можна було випити, закусити й на тверезу голову помізкувати: а кому, власне, потрібне було оте весілля?
«Та ні, куме, ми молодята, нам і без весілля класно… або не зовсім класно, це вже який кому номер випаде у лототроні, весілля тут ні до чого. Витрати шалені, — раз, задоволення… особливо, коли ще раз перерахуєш витрати… і подумаєш, як було б добре ці грошенята та й на щось корисне витратити — нову машину купити, наприклад…
Про що ми говорили, куме, — про задоволення? Про яке задоволення?»
Ні, наступного разу, коли його батьки знову захочуть, щоб усе було як у людей, — з танцюльками, бавульками і випивульками — треба буде їх послати у найближчий нічний клуб, на всю ніч, до ранку, щоб знали!
Олег, у майці і бейсболці, — «засмагає перед морем» — саме виголошував енний тост.
— За те, щоб ви побували в усіх чудових крапках нашої чудової планети!
— Оголосіть весь список, будь ласка!
Олександр — «називайте мене Сашком» — весь якийсь неяскравий, кольору кави з молоком — ледве язиком рухав, але келишок тримав міцно, складалося враження, що він дещо переграє у своєму сп’янінні.
— Без проблем! Канари, Багами, Гаваї… Хто з вас має вільні пальці? — повів Олег порожньою виделкою по колу. Салат із цієї виделки вже давно обсипався йому на штани. — Ти?
Виделка, танцюючи, націлилася на Влада.
— Я питаю, хто має вільні пальці? Треба загинати.
— Навіщо? — відказав на те Влад. Вовкулака — він добре його вивчив — був нечутливий до алкоголю. Навпаки, похмілля вдесятеро зміцнювало його.