Влад відставив каву — досить йому чорноти й гіркоти на сьогодні — і вибив із пачки наступну цигарку.
Казав йому вовкулака: зникни на пару днів, — тепер у нього були б свіжі сили й бажання щось доводити. А так…
— Ти хоч вираз обличчя можеш зробити іншим, Володимире? Не таким жалібним.
— Проти правди не попреш! І хай він припинить стільки диміти!
— Віддай пачку, не виводь мене… Молодець. А тепер скажи, як було насправді. Чи бачив ти цю дитину, що ти їй казав, що робив? Ну?
«Ця дитина» за весь час не вимовила ні звуку, не змінила пози, ніяк не відреагувала на те, що діялося довкола.
Шкода її…
— Скільки? — видихнув Влад, гасячи недопалок у попільничці. — Скільки ви хочете?
Дідуля став на диби.
— Що він собі дозволяє?!. Ми бачимо, що правди тут не доб’ємося! Ми підемо в органи!
— Ось мій номер телефона, зателефонуйте, як вирішите…
Коли сімейка нарешті вийшла з кабінету завідувача, завбачно прихопивши з собою номер його телефона, запала набундючена тиша.
— Володимире, якщо ти не залагодиш цієї справи, я тебе прикривати не стану. Допивай каву і вимітайся. Володи-и-имире…
— Слухаю.
— Не спи на роботі.
— Дома не спи, на роботі не спи. Знущаєтеся?
— Це ти в нас знущаннями промишляєш. А що, хто тебе знає? У всіх детективах збоченці — тихі й непомітні обивателі.
Марія відклала ручку. Ніяк не могла зосередитися, слова плуталися, не хотіли гладко лягати на папір, опиралися. Вперше чекала, щоб хтось прийшов і відірвав її від улюбленої справи. А хтось барився.
Вони передзвонили аж під вечір, коли у нього вже закінчилися цигарки, а йти до кіоска бракувало снаги, тому він просто сидів і чекав, а жінка ненав’язливо снувала неподалік, — подала йому вечерю до вітальні, забрала брудний посуд, — ні про що не розпитувала, він нічого не пояснював…
Вони зателефонували — і нудьга волохатою лапою мазнула по обличчю.
— Три, — видихнув дідок, але в трубі явно чути було шурхотіння мозкових звивин бабулі.
— Чого три?
— Ну як це чого, самі маєте здогадатися…
— Три гривні?
— Ви що? Штук. Умовними, — конспіраторним шепотом гукнули у трубку. — Завтра ми вийдемо на зупинку перед нашим будинком…
— Так, слухайте уважно. Ні, краще дайте слухавку вашій дружині. Даю вам двадцять хвилин. Устигнете приїхати до мене — матимете три тисячі, не встигнете…
— Нині?
— Негайно. Одна умова — привезіть із собою онуку.
— Це ми маємо ставити умови…
— Тоді можете більше сюди не дзвонити. Час пішов.
Він вимкнув мобілку і тільки тепер помітив жінку у спортивному костюмі, яка стояла біля дверей і дивилася на нього. Ходила дуже тихо, — він навіть не почув, як вона підійшла.
Коли довго живеш сам, то одного чудового вечора виявляється, що в тебе не виробилася корисна звичка прикривати рукою слухавку чи зачиняти двері під час секретних розмов.
Ну от, зараз почнеться допит, треба щось терміново вигадати…
Марія дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Вона ніколи б не подумала, що він уміє розмовляти з таким їдким сарказмом, що здатен так чітко й рішуче давати вказівки, вона неначе наштовхнулася на прихований усередині нього стержень, зовсім не помітний у повсякденності. І те, що він подумав глянувши на неї, зрозуміти було неважко.
— Вибач, що я підслухала.
— Це було досить легко зробити.
Він знову сів у фотель, у якому просидів увесь вечір. Його друг спав учора в іншому фотелі, — таке враження, ніби вони поділили місця під сонцем.
— Я зараз.
Його жінка миттю згинула з-перед очей.
А час ішов. Приїдуть — не приїдуть. Надвоє бабка ворожила: або вмру, або буду жила.
— Ось.
Вона з’явилася так само раптово й нечутно, поклала перед ним пачку грошей, перев’язаних гумкою, і відрапортувала.
— Тут було всього дві тисячі в доларах і сімсот у гривнях. Я витратила сто тридцять ві…
— Стоп, — Влад підняв руки, — не так швидко: я не банкір.
— Це гроші з весілля.
— Бачу. Ти могла б сісти? — роздратовано кинув він, вкотре пересвідчуючись, що пачка «Мальборо» порожня.
Вона сіла на диванчик, хоча до вільного фотелю було ближче.
Знову його вовкулака чіплявся до дрібниць!
— І я не податківець, щоб мені складали список доходів і видатків.
Зосереджено торкнулася чола.
— Я так… звикла.
— Зараз сюди приїдуть двоє… гм… шантажистів, — вирвалось у нього проти волі.
«Партизанами нам, куме, вочевидь не бути».
Чорні очі уважно зупинилися на ньому і вже не квапилися ховатись. Заведіть собі персональних шантажистів — і увага жінки вам гарантована.