— Я правильно зрозуміла: вони хочуть три тисячі?
Отже, вона, значить, все зрозуміла. Чудово! А він саме зібрався нічого не пояснювати. Пожартував, мовляв…
— Гроші я маю: усе збираюся купити нову машину, і ніяк не зберуся. Але, думаю, тисячі їм буде аж забагато.
— Шантажисти не зупиняються на досягнутому.
— Я теж дивлюся американські фільми і в курсі, хто такі шантажисти і з чим їх їдять…
— Ти стикався хоча із одним?
Вона щось не про те питала. Та ще й усміхалася при цьому. Хіба нормальна жінка не повинна засипати його запитаннями на кшталт: та ти що, а хто, а за що, а що ти знову накоїв, скотино, а де ти гроші збираєшся взяти, бо я з весілля вже всі витратила? Хіба не повинна сплескувати в долоні і йойкати раз за разом: я так і знала, що твоя поведінка до добра не доведе! — і бігти обдзвонювати всіх своїх подружок: ти уявляєш, що сталося?.. Цікаво, чи шантажисти хоч уявляють, яку посмішку викликали у його дружини?
— Ну, поки що не стикався…
— Ти збираєшся торгуватись?
— Я не збираюсь торгуватись. Я збираюся віддати їм цю тисячу і… все.
— Це добре.
Що для неї добре? І чому вона не запитає про головне?
— У будь-якому разі ініціатива залишиться за мною.
— Вільний простір…
— Що?
— Ти маєш на увазі вільний простір, яким у жодному разі не можна поступатися. Хоч би що сталося.
Щось не про те говорила, а час минав.
— Можна й так сказати… Мене звинуватили у зґвалтуванні.
Не треба було говорити, але він не міг стриматися, слова пхалися на поверхню, кортіло спробувати їх на слух, а ще дужче кортіло перевірити її реакцію, бо ламати двері у власному домі якось не випадало.
Вона стисла кулаки, щосили втискаючи їх у диван, і… поблідла, чи що? Не розумівся він на всіх цих тонкощах жіночої натури.
— У згвалтуванні неповнолітньої.
Хотів добити — себе чи її?
— Ти…
Ну ж бо!
— … впевнений, що треба платити?
Не про те питала, не про те. А чи робив ти це, Бармак, — ось про що мала б запитати.
— Мушу платити. У них є докази.
Кивнула головою, немов погоджуючись. Із чим погоджувалася, що про нього зараз думала?.. А часу майже не лишалось.
— Ці докази вагомі? Я маю на увазі… засудити за ними можуть?
— Ну, аналізу ДНК вони не мають. Але… є стаття про розбещення неповнолітніх… не знаю, я не юрист.
У двері подзвонили.
Вона швидко глянула на нього, він заперечливо хитнув головою і встав. Жінка залишилася чекати у вітальні, і він був певен, що не побіжить за ним, не втрутиться, не сплутає йому карти… ця певність додавала йому відваги.
За дверима не ховався вовкулака, але відчуття було таке саме, як у сні.
— Вони у вас? — дідуля аж горів нетерплячкою, крутився на сходах, мов дзига, стріляючи поглядом навсебіч, зате бабуля стояла твердо, як скеля, міцненька, непохитна… стояла і тримала за лікоть свою онуку.
— А фотокартки, висновки лікаря?
— Ось, — він крадькома висунув із-під поли піджака великий конверт. — Але спочатку… — він простяг руку.
«Пода-а-айте бідному закарпатцю, після наводнє-є-єнія ми…»
— А компакт?
— Що за… компакт?
— Компакт-диск, з якого були видруковані ці фотографії. Зйомки проводились цифровим фотоапаратом і зараз можуть гуляти в інтернеті, який сенс мені вам платити?
— Що? Ви хочете нас обдурити?
— Запитайте у того, хто знімав.
Парочка синхронно повернулася до дитини.
Дитина дивилася собі під ноги, панамка затуляла обличчя, джинсовий сарафанчик висів, як на вішалці… вся немов зменшилась удвічі відтоді, як він її бачив востаннє. Не хотіла, певно, сюди йти, примусили…
— Беріть гроші й давайте її сюди, — рвучко сказав Влад, беручи дитину за руку й одночасно простягаючи їм десять сотенних купюр. У дідулі заблищали очі й, забувши про обережність, він вчепився в гроші сухими пальцями, Влад у цю мить потяг дитину до себе.
Вона була важливіша, аніж тисяча гривень.
— Дуже добре.
— То знімки вам не потрібні? — нагадав дідуля, аж бабуля вп’ялася в нього спопеляючим поглядом. Нічого не петрав цей дідок у справжньому шантажі.
— Покажіть.
Короткий рішучий тон діяв на нього, як на мишку — погляд удава.
— Ось. Тут усе.
— Ми вже йдемо, — скомандувала бабуля, спритно відбираючи у своєї половини гроші й жвавенько повертаючись у напрямку воріт… залишаючи свою рідну онуку в руках ґвалтівника.
— А й справді, навіщо вони мені… — раптом мовив Влад, простягаючи їм конверт із доказами. Бабуля завмерла, а її щелепа повільно опустилася донизу — два мостики і три золоті коронки ще радянського відливу — він міг у цю мить легко відібрати гроші, але передумав. — А загалом нехай будуть у мене… на всяк випадок. І ще одне. Щоб духу вашого тут не було за п’ять секунд. Раз…