Давній її страх погрожував пальцем з-поміж яблунево-сливово-вишневої розмаїтості дерев: «Тебе не для того так довго тримали на ланцюгу, щоб ти тепер гуляла, де тобі заманеться і коли заманеться…»
Чоловік надійшов, коли вона зупинилася під виноградною аркою.
— Твоя вода, — він подав їй кришталевий келих мінералки, а сам ковтнув з такого ж келиха каву. — Я ж казав, що сьогодні я замість офіціанта.
Опустивши очі і притулившися спиною до каркасу для винограду, жінка пригубила воду й мимохідь стулила губи, збираючи з них краплі вологи, і… стала схожою на себе звичайну.
Але, але, але… він був свідком і його не проведеш, він бачив на власні очі, як сіра шерсть хатньої мишки в одну мить злізла з неї, і чорна кішка глянула на нього чорними очима — справжня, дика, невгамовна кішка, яка гуляє, де їй заманеться і коли заманеться… Зачувши небезпеку, нудьга кинулася йому на груди, і він закашлявся, розливаючи каву, обпікаючи пальці, вчуваючи крізь кашель її тихий тополиний голос: «Не забувай про мене, я все ще ту-у-ут…»
— Я… ми сьогодні… сьогодні увечері, — відкашлявшись, Влад ніяк не міг унормувати дихання, — збираємось у сауну… з компанією… Не чекай мене на вечерю…
Жінка коротко кивнула. Знову думала про щось своє, недоступне йому.
Думати корисно. Якби у нього був час подумати, він би ніколи не одружувався, не образив би Зоряну, не завернув би з дороги, що вела у далечінь…
Якби він мав час подумати й усе змінити, то ніколи б не дізнався, як шикарно смакує кава з кришталю…
Думати шкідливо.
…Занурюватися після розпеченого повітря у холодну воду — справжнє самогубство.
Влад сидів у кріселку на дальньому кінці басейну, попиваючи пиво і спостерігаючи за дівчатами, які з вереском стрибали у воду, здіймаючи стовпи бризків.
Не любив він контрастів, але посидіти й попити пива у добрій компанії — хто б відмовився?
До бортика підпливла Людмила. Вибілена пергідролем, — чи чим вони там мордують своє волосся? — вона скидалася зараз на мокру облізлу курку.
У Зоряни волосся було дозрілого пшеничного кольору, натуральне, пишне, хвилясте. Напевно, він шукав когось такого, як вона, а знайшов тільки її штучний замінник.
— Нудьгуємо?
— Ні, я думав про тебе.
— Це тішить.
Вона вилізла на бортик, жестом показавши, щоб він подав їй рушник.
Занадто часто він подавав їй рушник — чомусь, ідучи у ванну, вона завжди забувала його прихопити. А нудьга зробила свою чорну справу: всі складки і зморшки виразно проступили на її тілі, немов він дивився на неї крізь лупу.
— Ти ж не знаєш, ЩО я про тебе думав.
— Чорні думки? Це якраз за моїм фахом. Викладай, що в тебе на душі.
— Ти не вмієш зберігати чужі таємниці. Та й свої теж.
— Звідки така агресивність? За десятибальною шкалою я поставила б тобі вісім балів. Для флегматика вісім балів агресії — те саме, що для холерика стадія жбурляння тарілок.
— Нема чим жбурляти. Всі тарілки давно розбиті.
— От тобі й медовий місяць.
— Мені не подобається твій тон.
— Дев’ять балів. Ти завжди такий стриманий у своїх оцінках, а тут…
— Ти можеш просто посидіти, не займаючись розкладанням мого я на полички?
— Обережно. Твоя агресія досягає верхньої позначки.
Влад подивився їй у вічі.
— Мені здається, це ти маєш бути обережнішою.
Людмила зареготала.
— Я мишей не боюся! Хочеш, просто зараз оголошу всім, що твоя кохана жіночка… нагадай мені, як її звати?
Влад не міг відірвати від неї погляду.
— Я докотилася до того, що приїхала під церкву подивитися на твою наречену!
Від нетерпіння свербіли кінчики пальців.
— А коли ти в понеділок приповз до мене просити поради, бо в тебе, бачте, проблеми з твоєю жіночкою, я ледве не вмерла зо сміху!
Від нетерпіння і щемливого очікування.
— Ти міг би обрати якесь менш закомплексоване створіння. Ти міг би обрати кого завгодно, а вибрав… у мене навіть слів нема, щоб її описати. У якому затурканому селі ти її відкопав?!
— Пані та панове! Не можна так відверто віддалятися від колективу! Колектив образиться і вип’є все пиво сам. Вам залишаться посипані маком дулі.
— Дякую, Олежику, — сказав Влад, коли Людмила, кинувши на прощання пару вульгарних зауважень, гонорово попрямувала до столу.
— Струнка, засмагла, золотоволоса, і що тим мужикам ще треба?
— Мені шкода її, Олежику, направду шкода.
— А себе — ні? Ще трохи, і мені б довелося виводити тебе зі стану клінічної смерті. Мені навіть здалося, що ти вже побачив перед собою всім відомий тунель із яскравим світлом у кінці, — і я одразу пригнався. Ні думаю, зарано тобі ще по тунелях лазити.