— Темрява, Олежику. Коли я потраплю в такий тунель, у кінці його буде темрява.
— Та ти старієш, друже мій.
— Знаєш, коли в мене з’явилася перша сивина?
— Коли?
— …Що коли?
— Як каже моя мала: ти нічого, таточку, не розумієш у сучасній музиці. Тепер я бачу, що не тільки у музиці нічого не тямлю.
І тут задзвонив мобільник. Вони всі поскладали свої телефони на лавці під стіною, а тепер усі хором зреагували на дзвінок. Усі, крім Влада.
Він сидів і цмулив пиво.
Мобільник розривався від натуги.
— Владе, ти що — оглух?! — гукнули йому через басейн.
Підійшов Олег і ткнув йому телефон під ніс.
— Ти геть розлінився. Може, твоя красуня телефонує, хоче перевірити, де ти ошиваєшся опівночі.
— У мене дома нема телефона.
— Ти залишив свою красуню увечері саму, та ще й без телефона? Рідкісна ти скотина.
— Я намагався тобі це пояснити, а ти не вірив.
— Чому ти не відповів на дзвінок?
— Вони зателефонують іще раз. Вони завжди телефонують двічі. Це як хворий зуб: хоч би що до нього прикладай, чим не полощи, він рано чи пізно дасть про себе знати.
— Ну от. А я думав, Людмила підніме тобі настрій.
Синці на пружному молодому тілі. Біляве волосся в кулаці. Задоволення від знущання…
Влад здригнувся.
— Мабуть, я піду.
— Сауна заброньована ще на годину.
— У мене мало часу. Передай Людмилі мої… вибачення?
— Скотина ти рідкісна.
9. Неділя
Марія подивилася на годинник, — стрілки, покриті фосфором, показували пів на другу, темрява зазирала у вічі, тихенько перешіптуючись зі своєю подружкою тишею.
Марія потерла долонями лице. На підлогу впав олівець. Виявляється, вона заснула над писаниною.
Потягнувшись, вона встала, пройшла кілька метрів, тримаючись за край столу, повернула назад і повільно опустилась у крісло, в якому щойно сиділа.
Якщо вона заснула за писаниною, світло б мало бути увімкнене.
Неначе легенький вітерець провів пальцями по волоссю… Їй здалося, що вона посивіла.
«Телефон… У цьому будинку навіть немає телефона, — з жалем подумала вона і врешті-решт запитала себе про головне: Скільки часу він ТУТ?»
Темрява й тиша точно знали відповідь, але вони — ці великі змовниці — воліли не втручатися.
«І двері… Ти забула про барикади… Сіра мишка дорвалася до сиру й забула, що вона — мишка…» Бажання залізти в нірку давно не було таким сильним. Марія різко обернулася.
Не буває Абсолютної Темряви й Абсолютної Тиші. Десь застрекоче цвіркун, кіт пронизливо нявкне, крапля води зірветься з крана й розіб’ється об умивальник… Найменші часточки світла навіть у захмарену ніч знаходять дорогу на Землю, і зіниці, мільярдами років навчені це світло вловлювати, радісно розширюються йому назустріч; минає хвилина — і ти бачиш те, що досі було невидимим.
І твоя радість поступається місцем жахові…
Марія так пильно вдивлялась у кожен куток — аж голова заболіла.
Шафа, ліжко, тумбочки — все мало розмиті, ледь окреслені контури, а кутки… що ж, у кутках могло ховатися все, що завгодно.
Вона різко встала.
— Я б хотіла увімкнути світло.
Усе, що завгодно, не відповіло.
Тоді вона пішла й увімкнула світло.
Влад не встиг відвернутись, і світло засліпило його. Прикривши очі рукою, він змушений був підвестися, бо сидіти навпочіпки перед жінкою якось не пасувало.
— Я не хотів тебе лякати, просто двері були прочинені, я заглянув і… загасив світло, щоб ти не… щоб воно тебе не розбудило.
Вона дивилася на нього безтямними очима.
Йому чомусь згадалася Людмила, у купальнику, з мокрим волоссям. І її шкода, але він не винен.
Це все нудьга.
— Я вже збирався йти, але… ти дуже чутливо спиш, я тільки зробив крок, і ти ворухнулася…
Вона позадкувала й сіла на стілець. Не змінюючи виразу очей.
Питається, чого його сюди понесло? Сидів собі в машині, треба було з неї не виходити. Зовсім. Дати повний хід і гнати доти, поки не помре. Смерть за кермом — не найгірший варіант.
А йому, бачите, гроші знадобилися, ніби смерті не все одно, порожнє в тебе портмоне чи повне.
— Ну… я піду?.. — пробурмотів Влад, намацуючи позад себе ручку дверей. Він мав на меті ще щось мудре сказати, але двері вчасно відчинились і не дали йому можливості продемонструвати свої розумові здібності.