Побачивши її утретє, він запропонував їй одружитися. Чом би й ні?
«Знали б ми, де впадемо, соломку б постелили, так, куме?»
Стабільно натикаючись у своєму домі на незнайому дівчину, він щоразу очікував нападу й дивувався, коли його очікування не справджувалися.
Спробувавши висловити те, що його тривожило, він не почув у відповідь порад чи рекомендацій і одержав можливість робити те, що вважав за потрібне.
Звільнений від страху втратити її, що в народі чомусь вважається однією з ознак кохання, він міг спокійно займатися своїми повсякденними справами.
Вона не заважала йому жити — і це дивувало його найбільше.
Через тиждень після весілля вона була для нього загадкою, ще більшою ніж до весілля. І ця загадка врешті-решт дісталася його свідомости й поставила там великий знак питання, відсунувши вбік усі інші нерозгадані загадки Всесвіту.
Але чому ж вона мовчить…
— Дай мені сигарету.
Отакої…
— Що?
— Сигарету дай. Будь ласка.
— Ні-і, — покрутив він головою. — Тільки не це. Ти не куриш.
— Ніколи не пізно почати.
— Ти не куритимеш.
— Але ж правил нема.
— А я диктатор: хочу — скасовую правила, хочу — встановлюю… Краще… краще розкажи мені…
Це вирвалося само собою. Він злякано замовк, але був певен, що вона добре зрозуміла його. У її присутності був нездатен втримати язика за зубами.
Питається чому, якщо вона ніколи ні про що не запитувала.
— Тобі буде нецікаво, — глухо обізвалася вона через добрий шмат часу.
— А раптом..?
— Забирайся звідси, Бармак. Іди, куди там треба тобі йти. До свого психотерапевта, наприклад…
Влад завмер.
І як це вона здогадалася? Нюх у них на ці справи, чи що?
«Скільки б ми, куме, не вчилися, все одно дурнями помремо. Факт».
— Жінки люблять ревнувати… — почав він здалеку.
— Мабуть…
— Це в їхній натурі — робити з мухи слона…
— Напевно…
— А все тому, що самі теж не проти стрибнути в гречку. Майже в кожному анекдоті, коли чоловік повертається додому, кого він застає? Отож-бо. А народ як скаже, так зав’яже…
Щось він занадто розійшовся.
— Хай буде так.
— Тобто як — так? Хіба ти не повинна їх захищати?
— Кого їх?
— Жінок.
— Чому?
— Ну… всі так роблять. Оця ваша… як її… жіноча солідарність…
— Я не можу захищати всіх жінок.
— Чому?
Десь тут ховалась якась каверза, але де?
— Тому що я не знаю всіх жінок. Я можу говорити тільки про тих, кого добре знаю. Та й то тільки в певному конкретному випадку.
— Отже, ти визнаєш?
Головне в захисті — напад.
— Що я маю визнати?
— Що жінки теж багато в чому винні. А ви все спихаєте на чоловіків.
— Я не люблю узагальнень. Є різні чоловіки і різні жінки.
— Ну так, звісно, але є ціла наука, яка вивчає відмінності між чоловіками й жінками, і, повір мені, ми дуже різні за натурою.
— Усі говорять тільки про відмінності. Але мусить бути в нас і щось спільне. Чомусь про це не говорять.
— Гм… Конкретно — у нас?
— У жінок і чоловіків. Що на це кажуть психотерапевти?
Отакої. Вони б уже мали бути за кілометр від цієї слизької теми.
— Звідки ти… гм… знаєш Людмилу?
— Вона підходила до мене на весіллі. І відрекомендувалася.
На весіллі він не бачив нічого, крім горілки. Ну і що далі? Жінка мовчала. Потайки зітхнувши, Влад приречено обернувся…
Волосся вибилося з хвостика, ворсиста ковдра сповзла з оголених плечей, а очі закрила тінь від вій.
Зате усмішка…
Пачка цигарок випала з рук.
Давно йому так не усміхалася жінка. Неначе кішка, що поїла сметани…
Він кашлянув і нахилився за цигарками, відчуваючи себе трагічно юним вісімнадцятирічним студентом, що захоплено блукає містом у пошуках пригод… рвучко випроставшись, він зачинив вікно, залишивши лише кватирку, і взявся навпомацки шукати на підвіконні сірники.
Краще дивитись у далечінь. Безпечніше.
— А нічого не було, — несподівано відказала жінка за його спиною. — Я тільки була свідком. Тільки свідком.
Пачка знову випала йому з рук. Добре, що цього разу — на підвіконня.
— Свідком чого?..
— Зґвалтування. Я примудрилася прийти у недоречний момент.
Знову він не міг припалити. Не можна пити стільки кави. Краще валер’янку… Або цикуту.
— І що… ти бачила?
— Мало що. Було темно, ніч. Невиразний силует і… розпростерте на землі тіло.