Тіло у синцях. Чорне волосся в кулаці. Задоволення від…
— Силует? Ти його добре бачила?
— Ні, звичайно. Усе тривало лише мить. Він повернув голову — і наші погляди зустрілись. Але було темно…
Вона відповідала чітко і бадьоро. Занадто бадьоро.
— Як він… виглядав? Ти щось розгледіла?
— Шапка, куртка… Була зима і темно, я ж казала…
Страх, мов потяг, набирав обертів, стукаючи у грудях.
— І ти б його зараз упізнала… якби зустріла?
— Ні. Це трапилося шість років тому. Ми бачилися лише мить. Темно було.
Вона так часто повторювала оте «темно було», що йому стало не по собі. Багаторічне спілкування з психотерапевтом дечому його таки навчило.
— А він… він би тебе впізнав, скажімо, десь на вулиці?
— Ні, не впізнав би. Темно…
Нудьга вхопила його за горло. Він закашлявся. Тоді загасив цигарку, підійшов до ліжка й сів.
Спершись підборіддям на коліна, вона невідривно дивилася на нього. Що думала, кого бачила перед собою?..
— Ти повинна бути обережнішою.
— Не говори мені про обережність. Я не хочу про неї чути. Мене нудить від цього слова.
— А… чого ти хочеш?
Вона раптом перестала дихати. На довгу мить.
— Десерт. І коктейль. І щоб з тобою…
— Нема питань.
Нічний клуб «Аеліта» охороняла «тридверна шафа» з голеною головою і в безрукавці поверх футболки.
— У вас десерти є? А коктейлі? — запитав у «шафи» чоловік, витягуючи гроші.
— Чому він мовчить? — запитала у чоловіка Марія, вказуючи на охоронця, який мовчки перераховував гроші.
— Напевно, нема ні десертів, ні коктейлів. Підемо ще кудись?
— А якщо він бреше?
Чоловік гмикнув.
— Все одно грошей не віддасть.
— А якщо попросити?
Чоловік не втримавсь і розсміявся. Давно над її жартами не сміялися чоловіки.
Дзеркальна куля під стелею, дзеркальна стіна в глибині сцени, різке біле світло і на диво багато народу. О третій годині? Відстала вона від життя, однозначно.
— Знаєш, що найсмішніше? Тут справді нема ні вершкових десертів, ні молочних коктейлів, — гортаючи меню, повідомив Влад.
Марія кивнула.
— Дуже добре.
— Чому добре?! — закричав він їй у вухо, бо саме гримнула музика.
— Тому що я не хочу, щоб ти нагадував мені мого батька.
— Голосніше!
Вона усміхнулася. Він міг закластися на тисячу доларів, що в цьому залі не знайдеться іншої такої усмішки: ідеально рівний зубний ряд, ідеально біла емаль…
Треба втікати. Поки не пізно.
— Невже вони всі не хочуть спати? — показала вона на довколишній люд.
— Хочуть.
— То чому не йдуть?
— Ти бачила охоронця? Такий і мишу не пропустить.
Вона розсміялася. Коли жінка сміється над твоїм анекдотом, то або анекдот такий гарний, або жінка.
Але все одно приємно.
І треба ж, щоб саме в цю мить нагадали про себе сліди, залишені на його тілі хлопцями з бусу. Він схопився за келих з вином.
— А якщо спробувати? — пробилося до нього крізь гамір дискотеки.
І чого вона ще від нього хоче? Танцювати, звісно. Вічно тим жінкам не сидиться…
— Спробувати що? — без ентузіазму перепитав Влад.
Коли тебе ніжно впечатали у капот, від чого на бідному капоті залишилися вм’ятини, а потім ще раз впечатали і ще, та ще й при цьому забрали всі гроші — чого-чого, а ентузіазму до танців тобі, певно, бракуватиме.
А відмовиш — жінка цілком законно образиться, ти цілком законно нап’єшся — і вийде у вас зразкова українська сімейка.
— Спробуймо прорватися повз шафу.
Він кілька разів кліпнув очима.
— Яку шафу?
— Тридверну. Ту, що при вході.
— A-а… Куди прорватися?
— Додому.
— Ти хочеш звідси піти?
— Я хочу спати. Вибач, що псую тобі вечір…
Один-єдиний вечір, котрий не вдалося зіпсувати нікому і нічому, хоч як світ старався, хоч як нацьковував на нього своїх псів, — і ще за цей вечір просять у нього вибачення?
— Та нічого. Я, щоправда, сподівався, що ми з тобою трохи потанцюємо, але якщо ти не хочеш…
«Скотина ти все-таки рідкісна».
… — Ой!
— Обережно.
— Я ж казала, що мені дуже мало треба, щоб сп’яніти. Чому в тебе так багато сходів? А якщо п’яна людина впаде і зламає собі ногу?
— Мені для п’яної людини сходів не шкода. Зараз я відчиню двері… якщо знайду ключі…
— А якщо не знайдеш?
— Прикинемося п’яними й заночуємо на сходах.
— Цікаво, а чи можна прикинутися тверезим?
— Ну, тобі це не загрожує.