— Аж так зле?
— Значно гірше.
— Дякую за комплімент…
— Я не про тебе. Ми, коли виходили, забули замкнути за собою двері.
— І що? Нас обікрали?
— Якщо ми не знали, що забули замкнули двері, то звідки злодії могли про це знати?.. Обережно!
— Що з твоїми сходами? Я увесь час спотикаюся!
— Може, ти п’яна?
— Від п’ятдесяти грамів вина? Не сміши мене…
Біда крутнулася на сходах і з досади клацнула зубами: двері відчинені, ЦІ ДВОЄ повільно заходять у передпокій і зовсім не квапляться замикатися на сто замків, досередини проникнути як ніколи легко, а вона мусить стирчати надворі, на голому бетоні!
Таки мусить.
Не пробитися їй зараз у цей дім, перепона невидима, але міцна, як фортечний мур, раптом постала довкола цієї оселі — хоч кидайся на неї, кусай, рви кігтями — все марно.
Біда зі злості загарчала. Але згодом вляглася, вдивляючись у глибину будинку. Не всі фортеці можна взяти штурмом. Деякі з них падають від облоги. ТРЕБА ЗАЧЕКАТИ.
— Що в нас сьогодні на сніданок?
— Уявлення не маю.
— Як не маєш? Хто має знати, як не моя жінка? Та мені достатньо тільки оком моргнути, як ти на підносі повинна все, що моргне моє око, мені до ліжка принести.
— Сьогодні неділя, а в неділю в мене вихідний.
— І нещасний чоловік повинен з голоду пухнути?.. А якщо чоловік розсердиться і… Стій!
Він був напоготові, тому встиг схопити її швидше, ніж вона зісковзнула на підлогу. Крізь шкіру зап’ястка колесами поїзда стукотіла променева артерія.
— Я подивлюся, що є в холодильнику…
— Я пожартував. Я тільки пожартував.
— Там має бути шматок телятини…
— Я просто пожартував.
— Мені подобається готувати для тебе.
Відчувалося, що вона має досить сили, щоб, навіть ціною зламаної руки вирватися від нього. Але поки що пробує владнати все по-мирному. Людмила попереджала, що він із нею не впорається…
Кішка, що ховається за маскою мишки і бреше йому в очі. Всі жінки, яких він приводив до себе на каву, навіть чашку після себе помити не квапилися, не кажучи вже про те, щоб щось зготувати.
— Я зараз подзвоню і замовлю щось у супермаркеті. Тепер я завжди так роблю, коли мені ліньки виходити з хати чи смажити картоплю. А раніше були їдальні чи булочні. Це не проблема. Я з вісімнадцяти років живу сам і ще з голоду не вмер.
— По-твоєму, я можу до кухні навіть не заходити?
Влад відчув себе богом, що щедрою рукою роздає дари своїм підданим.
— Ну, хіба для того, щоб вийти на терасу подихати свіжим повітрям.
— І можу не прибирати? — занепокоєно вела вона далі.
Що не кажіть, а роздавати дари — досить приємне заняття. Возвеличує тебе самого у твоїх же очах.
— Запросто. Мій дім — моя фортеця, і я маю право жити в ньому так, як мені подобається. Якщо мені комфортно серед творчого безладу, то чому я маю себе чи когось іншого примушувати прибирати? Якщо пилюка починає мене заїдати, я берусь за порохотяг. Є в мене і запасний варіант: одна тіточка час від часу телефонує і запитує, чи не треба в мене поприбирати, і я розумію, що на цей момент вона сидить без грошей, і, звичайно ж, запевняю її, що в мене аврал. Ми поп’ємо кави, вона зробить вигляд, що поприбирала, я зроблю вигляд, що повірив їй, дам їй гроші, і ми розійдемося до наступного разу.
— Але… якщо припустити, що я нічого не робитиму, то в мене з’явиться море вільного часу! Чим я тоді займатимуся?
— А чим би ти ХОТІЛА займатися?
Приємно, коли на тебе дивляться широко розкритими очима. Приємно когось вражати — у приємному значенні слова. Одне слово, приємно бути богом.
— Не знаю… Тобто я хотіла б вчитися, але…
— Запросто.
— Я можу розлінуватися настільки, що навіть ліжка не застелятиму. І тоді ти зовсім по-іншому заговориш.
— Навіщо застеляти ліжко, якщо за хвилю його потрібно розстеляти?
— Не чіпляйся до мене, Бармак, бо я знову відбиватимусь… Я серйозно!
І вона знову відбивалась. Але цього разу нічний вітер віяв слабше, немов між нею і ним був натягнутий невидимий потужний бар’єр, якого не здолати нічним хижакам.
Кажуть, до хорошого звикаєш легко.
Неправда. До хорошого звикати боляче. І страшно.
Як до пальмових гілок при в’їзді в Єрусалим.
… — То ти кажеш, що не довіряєш своєму чоловікові?
Щоб тебе не запідозрили у брехні, треба увесь час бути насторожі. Але в такі моменти Марія погано себе контролювала.
— Я не пам’ятаю, щоб я таке казала.
— Отже, мені здалося.
— У тебе вся спина в синцях…
— Впав.