…Їй він, звичайно, міг би пробачити багато чого, але не все. Не зраду.
А в тому, що вона любить іншого, він більше не сумнівався. Усі ці два тижні він уважно за нею стежив, і його найгірші підозри справдилися. Вона думає про іншого. Безперестанку. Навіть коли він поруч. Хоча — треба віддати їй належне — досить уміло це від усіх приховує.
Нарешті він наважився зробити те, про що давно мріяв, хоча до того, що вигадала його коханка, він би ніколи не додумався. Жінки завжди винахідливіші й витонченіші у своїй жорстокості.
ЗАДУМ ВДАВСЯ, АЛЕ У РОТІ З'ЯВИВСЯ І НЕ ЗНИКАЄ ГІРКИЙ ПРИСМАК…
Відступ у минуле
Тобі більше не снилися сни. Зовсім. А можливо ти просто забувала їх іще до того, як прокидалася. Бо сни нагадували про рай, а довкола вже два роки палало пекло, і ти ніяк не могла звикнути до цих змін.
Змінилось усе: кольори, запахи, звуки, змінився навіть смак твоїх улюблених страв.
Сонце, яке раніше водило тебе в золотому човні під золотими вітрилами до золотих берегів, тепер немилосердно палило або навпаки — плавало бляклою камбалою у хмарах; вітер, твій улюблений веселий вітер, то лютував, то безсило шаргав ногами по асфальті… ти почувалася воїном, останнім зрячим воїном у галактиці сліпих.
Усі довкола вважали, що світ залишився таким, як був, — «і чого вона біситься, і що їй не так?», — але ти добре бачила, що змінилось УСЕ.
Вже не кортіло стрибати на одній нозі знайомими гвинтовими сходами, а навпаки — хотілося розтягти підйом якомога надовше; вже не треба було ставати навшпиньки, щоб натиснути на чорний ґудзик біля дверей, бо ти виросла й носила із собою ключі; вже не було до кого забігти після школи, бо у квартирі тьоті Ніни оселилася зовсім чужа сім’я.
Єдине, що залишилося незмінним із тих давніх часів, це правила гри: завжди і всюди тримати очі відкритими і виконувати свої обіцянки, хоч би як сильно тобі хотілося забрати їх назад.
Поруч із тобою в пеклі жила твоя мама.
Пекло змінило її, і замкнувшись увечері у своїй кімнаті, — спочатку ти зачинялася лише на гачок, потім почала підпирати двері тумбочкою, для надійности, але не це важливо, — залишившись сама, ти запитувала у померлого бога, чи не з твоєї вини сталося те, що сталося, але хоч як дослухалася, не могла почути відповіді. Мабуть тому, що забула його голос.
Зате добре пам’ятала обіцянку, яку він у тебе взяв перед тим, як піти: допомагати мамі, коли вона залишиться сама.
І ти робила, що могла. Ти мила, прибирала, прала, ти ходила купувати продукти й готувала їсти, ти робила те, що зазвичай роблять усі мами, але напевно щось ти робила не так, бо твоя мама тебе ненавиділа. З кожним днем усе дужче.
Коли ти згадувала відмінницю з першої парти, яка тепер зовсім не відмінниця і в якої недавно померла мама, то інколи… зовсім нехотячи… просто якось так виходило… ЗАЗДРИЛА їй.
«Більше ніколи нікому нічого не обіцятиму», — по десять разів на день зарікалася ти, твердо вірячи, що в жодному разі не порушиш цієї обіцянки, і якби тобі хтось сказав тоді, що через шість років ти знову необережно потрапиш у сіті чужого голосу й добровільно присягнеш йому в любові та вірності, ти б скинула того брехуна зі сходів.
Мама все частіше приходила пізно вночі, ледве тримаючись на ногах і весело оповіщаючи весь будинок, що в неї сьогодні зарплата, і вона накупила повно гостинців… «Де ж вони… ага… я, здається, забула їх на роботі».
Ти готувала міцний-міцний чай, додавши до нього одну чайну ложку холодної м’яти, товкла на порошок десять таблеток активованого вугілля — роки спілкування з медсестрою не минулися даремно — і пробувала змусити маму все це проковтнути. Інколи вдавалось, інколи ні. Але жодного разу мама тобі не пробачала цього.
«Чого ти лізеш до мене, ну чого ти до мене лізеш?!!» — кричала вона на другий день, тримаючись за голову і навпомацки збираючи розкиданий по кімнаті одяг… тобто це вона гадала, що одяг розкиданий, а ти збирала його докупи після того, як уночі вкладала маму спати, щоб прокинувшись зранку, вона мала чим шпурляти в тебе. «Забирайся з моїх очей, щоб я тебе більше не бачила!»
Але і ти, і вона знали, що нікуди ти не можеш піти, бо дім фактично тримається на тобі.
Коли мама не пила, було ще гірше. Вона довго спостерігала, як ти викручуєш білизну, або миєш підлогу, або готуєш їсти, і врешті-решт тебе починало тіпати. Тобі здавалося, що вона ось-ось щось скаже, щось страшне і паскудне, схоже на монстра з фільму «Чужий», і це щось тут же проковтне тебе, але мама мовчала й дивилася тобі під руки, і ти не витримувала і починала горланити якусь ідіотську пісню: про е-не-ло, яке по небу пливло, чи про українця, який їхав і ніяк не міг доїхати до Югославії… «Ненормальна…» — казала тоді мама і йшла у вітальню. Ти давно викинула звідти темні штори і крісло-качалку, але в такі моменти вони неначе воскресали — і маму огортала темрява.