Пекло тим і відрізняється від раю, що йому до світла ой як далеко, навіть коли зняти всі штори з вікон. Світло оминає домівки, вражені темрявою.
А ще у пеклі жив чорт.
Він був малий і товстий, як повітряна куля, мав чорні зуби й ходив перевальцем, як Вінні-Пух. Усі знали його, як «того дурника з третього поверху», котрий жив із своєю мамою, «теж не зовсім розумною», і з маминим залицяльником, «дебільним цілком і повністю». Але вся ця сімейка була тиха й нікого не чіпала, тому мешканці будинку звикли до них, як до необхідного атрибута.
Коли Саша завів дружбу з дурником, усі здивувались. Окрім тебе.
Вже два роки ви не розмовляли між собою.
Тобто раніше Саша був готовий порушити мовчанку в будь-яку хвилину, він невідступно лазив за тобою, мов сновида, заглядаючи тобі в очі й щосили намагаючись розговорити тебе, але — обіцянка є обіцянка — ти стискала зуби й відверталася, щоб не дай Бог якесь слово не зірвалося з твого язика, і з часом він змучився і відступив, і тепер тримався на віддалі, тільки його очі нагадували пса, якого колись на вашому майданчику побили злі діти. А недавно Саша став дружити з дурником.
Що тут дивного?
Проте мама нічого не розуміла:
— Чому ти так до нього ставишся? Він твій брат.
Ти мила підлогу й мовчала.
— Ви повинні любити одне одного.
Ти стискала кулаки.
— Коли мене не стане, до кого ти підеш по допомогу?
Ти вибухала:
— До коханця! Коли тебе не стане, я заведу коханця! Або двох! Чи трьох!
Мама поверталась і йшла геть. І приходила пізно вночі.
Але найбільше змінилася ти сама, Марійка-Марічка-Марусенька, і дивлячись у дзеркало, інколи ставила собі запитання: а чи впізнав би тебе тато, якби повернувся? І сама відповідала: ні, не впізнав би.
Ти перестала вірити в казки з хорошим закінченням.
«Люди, не будьте сліпими й наївними і не розповідайте своїм дітям брехливі історії, бо діти теж виростуть сліпими й наївними. Діти, не вірте, що Змій Горинич поліг смертю хоробрих у битві з Котигорошком, а маленький Івасик-Телесик мав стільки сили, щоби вкинути Бабу-Ягу в піч. Швидше за все Змій розтринькав свій вогонь на смаження ковбасок і шашликів і здох десь під плотом від раку шлунку, а Телесик прожив на шиї Яги багато років, вибився за її гроші в люди, відростив за її кошт черевце, а коли вона стала зовсім немічною, здав її у дім престарілих».
Так ти написала у творі на вільну тему, за який тобі поставили «трійку», хоча там була всього одна помилка, але вчителька не наважилася поставити тобі «чотири». Відтоді ти більше нікому своїх творів не показувала, а збирала їх у теку й ховала, як найбільший на землі скарб.
Життя в пеклі змінює людей. Ти стала нестриманою, злостивою і мстивою, ти зривалась від одного косого погляду, і кидалася, як очманіла, на тих, хто посмів тебе образити. Ти грубіянила вчителям і демонстративно жувала жуйку, коли тебе викликали на середину класу і вичитували за повною програмою, ти курила в туалетах і билася на фізкультурі до крові за право володіти м’ячем… ти стояла одна посеред пустирища і бачила, що калиновий міст давно зогнив, хатинка на курячих ніжках пошкандибала до лісу, ліс облягли тумани, і тільки зірки — чи ліхтарі? — тьмяно просвічували крізь сіру мряку забутими спогадами про рай.
Ти боролася всіма доступними тобі засобами, але чорна тінь не зникала.
Твоїм порятунком була неділя. У неділю ти брала тайм-аут. Двадцять чотири години свободи. Цілодобова лафа.
…Ти викинула недопалок, скуйовдила рукою волосся — стрижка «аврора», останній крик моди у твоїй тусівці, — підморгнула хлопцям з охорони і пройшла на територію хаосу.
Хаос привітав тебе оглушливим ревіння.
Море тіл, які живуть, рухаються, дихають у єдиному шаленому несамовитому ритмі; темрява, яку розстрілює сліпучими розрядами світломузика, а вона, ця темрява, все не вмирає, вона втикається цвяхами у твої м’язи, твоє серце, твій мозок, і ти забуваєш, хто ти і навіщо ти є… Ступивши на вузьке лезо бритви, заплющивши очі й розчинившись у безмежному океані блаженства, ти танцюєш, немов востаннє. Це дискотека. Твоя територія безумства.