Сонце тягнулося до більярдних куль і ніяк не могло дотягнутися. Учора їх акуратно поскладали трикутником на місце, і ніщо не нагадувало про вчорашній розгром.
Спина затерпла, думки розповзалися, мов гнила капуста… а союзник блукав світами Божими, геть забувши про неї.
Марія скоса глянула на миску з учорашнім супом і відсунула її ногою так далеко, щоб уже не можна було дістати.
Учорашній суп тому так і називається, що його треба було їсти вчора, а не сьогодні. Сьогодні скислий суп може з’їсти хіба що дуже голодна людина, а вона… зовсім вона не голодна, просто не має чим зайнятися.
Ну не звикла вона їсти суп без ложки!
Доведеться звикати. Чує її серце, що дівчаткові сподобалася ця гра, і сьогодні їй знову підсунуть чергову порцію супу без ложки.
Марія пройшлася вперед-назад.
Вона переоцінила свої сили і недооцінила силу почуттів п’ятнадцятирічної панни. Ілона, яка весь тиждень тихо жила собі особняком на другому поверсі, нагодилася саме вчасно й побачила, як господиня сміється з її коханця, — виявляється, вони вже тиждень жили разом, просто тут, у неї над головою, а вона нічого про це не знала, — і запалала «праведним» гнівом.
Не смійтеся відважно в лице ворогу, якщо перед тим не перевірили, чи не причаїлось у вас за спиною дурне мале мишеня.
Воно ще прозріє, біда в тому, що прозрівши, воно може накоїти ще більших дурниць.
…Від ходіння туди-сюди замакітрилося в голові, а світла в кінці тунелю все не було.
Цікаво, що вони брешуть тим, хто запитує про неї? Кудись поїхала, коли буде — не сказала…
Марія прислухалась.
У цьому підвалі було дуже тихо. Звукоізоляція винна чи ще щось, але здавалося, ніби підвал міститься у чорній дірі поза часом і простором. В епіцентрі смерчу.
Вони прийшли вчасно. Ще хвилина самотності — і вона кинулася б їм до ніг. «Випустіть мене звідси…»
А може, й ні. Ніколи точно не знаєш, де пролягає твоя остання межа.
Ілона спохмурніла.
Маруська сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, притулившися спиною до стіни, а згори, з вікна, яке висіло просто над її головою, падав стовп світла і вкривав її собою з голови до ніг. Спокійна, як двері, а після вчорашнього мала б шизіти, падати їм до ніг і благати: випустіть мене звідси…
— Чому ти нічого не їсиш? — Котя присів на край столу, постукуючи києм по мисці з супом. — Я не хочу, щоб ти захворіла. Ти повинна їсти.
Він теж поводився не так, як мав би. Дивився до неї, як ідіот… а кий заворожував, притягував зір, хотілося знову відчути в руках його силу і міць.
— Ти сподіваєшся, що він прийде і врятує тебе, так? Ми теж сподіваємося, але він усе не йде і не йде. Лялю, ти весь час забуваєш про свої обов’язки…
«А ти міг би не бути таким щасливим, коли дивишся на неї…»
— Вже біжу!
Вона побігла нагору, знову залишивши їх сам на сам, і думка, від якої мороз ішов по шкірі, переслідувала по п’ятах.
«Він якийсь ненормальний».
Влад усміхнувся і сів зручніше.
Радість розпирала його — непояснима, ірраціональна, НЕНОРМАЛЬНА радість, розумів, що так не можна, але нічого не міг з собою вдіяти.
«Боже, як добре…»
Була б його воля, зупинив би час і залишився б тут назавжди, але десь у закапелках свідомості вже визрівала думка, що скоро все скінчиться, і він знову перетвориться на звичайну, трохи нудну, хоча загалом непогану людину. Поки що гнав цю думку подалі.
Може, є десь ліки від його хвороби, але номера тієї аптеки нема в жодному довіднику.
Сьогодні був невдалий день.
Ілона зрозуміла це, побачивши, як до їхнього дому наближається орангутан-альбінос. Від одного його вигляду Ілону пересмикнуло.
— Котя!
— Бачу! Не бійся: у підвалі подвійні двері, ніхто нічого не почує. Та не трясись ти.
— Зимно.
— Я вийду через терасу. Постарайся його не розізлити.
… — Що робить Зорянина дочка у домі мого друга?
— Володимир Григорович мені дозволив. Запитайте у нього…
— Де він?
— А я звідки знаю.
— На роботі його нема, мобілка не відповідає…
— Поїхав звідси у понеділок увечері, куди — не сказав.
— А де його жінка?
— Я їм що, нянька?
Альбінос обійшов усі кімнати, але знайшов один великий пшик. Так йому й треба!
Зимно було тут, так зимно, що ноги відмовлялися йти.
Зі стелі підвалу звисала люстра у формі зрізаного конуса. Коли нагорі хтось гучно ходив, вона тихо гойдалася, немов протестувала. Коли її вмикали, вона матово освітлювала більярдний стіл і невеличке коло навкруг нього, дозволяючи всім, хто поза колом, насолоджуватися темрявою.