Павлюк задумується. Вія згадує засоби Конан-Дойля. В його уяві виникають убивства, крадіжки, авантури. Ось вів натрапив на якусь думку.
Тоді підходить до вікна й старанно оглядає його, вікно зачинене на клямку. Юнак машинально водить рукою по клямці й ненароком відчиняє її, але він так зосереджено обмірковує щось, що зовсім не помічає цього. Він обертається й дивиться на вихідні двері. В кімнаті двоє дверей. Одні на вулицю, а другі — в помешкання. Двері на вулицю зачинені на защіпку.
Павлюк, оглянувши вікно й двері, довго хмуриться. Він гризе нігті й раптом, відкинувши руку, шепоче:
– Значить, убив свій!..
Ця думка блискавкою спалахує йому в голові, — несамохіть йому стає моторошно. Гуркоти грому, блискавки й сильна злива, що струменнями шумить за вікном, б'ється в шибки, ще збільшує боязливий настрій.
— Але хто ж?
Думка юнака пронизую чомусь усіх присутніх. Вони ніби радіо-антенами вловили її, і тепер у конторі стало ще тихше, ще напруженіше. Тепер кожний з присутніх починає непомітно стежити один за одним, тепер кожний почуває себе злочинцем і боїться до божевілля, що хтось подумає, що це він — убивця. Тепер найменший рух, найменше хвилювання чи погляд викликають запідозрення. І людям, що зібрались у конторі, важко й небезпечно, — адже серед них убивця.
— Але хто ж?
Павлюк переводить погляд з одної постаті на одну. Може це Петренко, може Петренкова, а може це дочка старенького рахівника. Його довгий, запитливий погляд спиняється на дівчині, його погляд ніби хоче пробратися в її мозок і довідатись там, викрити її таємницю.
Дівчина під його запитливим поглядом якось ніяковіє, вона поволі звільняються з обіймів батька. Вона не може знайти зручного місця для своїх рук, вона складає їх, рознімає, знову робить рух, не доводить його до кінця і ховає руки за спину.
Павлюк ще більше нахмурюється. Він починає ходити по конторі.
Присутні напруженими поглядами стежать за ним і, коли він повертається до них обличчям, вони удають з себе байдужих і стомлених подією. Кроки Павлюка ритмічно звучать у цій напруженості, а злива й стрекіт апарату Морзе утворюють якусь музику шумів, що ніби вже приспала забитого телеграфіста.
Павлюк зупинився коло мертвого, подивився на нього, а потім, круто повернувшись до присутніх, спитав:
– Хто це побачив перший?..
Його погляд швидко промайнув по обличчях присутніх і на мить зупинився на дівчині. Вона зворухнулась і поволі підвела голову.
— Я!
Всі, як маріонетки, повернулись до неї. Вона так само не знає, куди сховати руку, вона ввесь час чомусь стримує себе і мертво, одноманітно оповідає. Павлюк запалюю цигарку, і його обличчя на момент заховую пасмо диму, він уважно слухає...
***
Кімната контори. За апаратом Морзе, схилившись до столу, сидить телеграфіст. Раптом прочиняються двері з помешкання, і до контори входить дівчина; вона напіводягнена, в руках у неї глечик. Дівчина йде до баку з водою. Вона підставляє глечика й хоче відкрити кранта, але не може. Вона знову силкуються одкрити, але кранта сильно заґвинчено й він не піддається, тоді вона обертається обличчям до контори й кличе. Телеграфіст, що сидить за апаратом Морзе, навіть не зворухнувся. Дівчина знову сердито кличе, раптом змовкає. Вона щось помітила. Вона підходить близько до телеграфіста й кам'яніє.
Вона бачить ніж у грудях телеграфіста. Цей ніж розростається в її уяві до неймовірних велетенських розмірів. Страх пронизує її, і вона перелякано кричить. Її жахливий одчайний крик розриває тишу контори. На цей крик з помешкання вбігають до контори, швидко одягаючись на ходу, Петренко, його дружина, стариґань-рахівник — батько дівчини й, нарешті, виходить сам Павлюк.
Дівчина замовкла, — вона розповіла все. Павлюк дивиться на неї, трохи примруживши око, на його обличчі помітно сумнів. Почувається, що він не вірить. Потім він різко повертається й виходить із контори до помешкання. Всі повертають голови в його бік, але раптом знову приймають попередні пози.
В конторі стає ще тихіше, сильний дощ заливаю шибки, удари грому примушують зіщулюватись.
Незабаром юнак знову входить до контори. Він у шапці й похапцем одягаю шинелю.
Петренко, помітивши його, робить рух, ніби бажаючи затримати його, але зараз же відхитується, оглядаючись, чи не помітив хто. Його дружина дивиться на юнака, і в її очах страх і небезпека.
Павлюк підійшов до вихідних дверей, повернувся, кинув недокурок і подивився на дівчину.