, коли ваш посланець, випустивши з руки пістолет, атож, я помітив, що він тримав пістолет, витяг руку з кишені плаща, щоб узяти в мене конверт, Але конверт був порожній, коли я його відкрив, заволав міністр, Я до цього непричетний, альбатросе, відповів би він зі спокоєм людини, що перебуває в мирі зі своєю совістю, Я добре знаю, чого вам хочеться, знову закричав би міністр, вам хочеться, щоб я й пальцем не доторкнувся до волосся жінки, яку ви взяли під свою опіку, Я не брав її під свою опіку, але вона не винна в тому злочині, в якому її звинувачують, альбатросе, Не називайте мене альбатросом, я не ваш батько й не ваша мати, я міністр внутрішніх справ, Якщо міністр внутрішніх справ перестав бути альбатросом, тоді й комісара поліції більше немає глузду називати морським папугою, Точніше буде сказати, що морський папуга перестав бути комісаром поліції, Усе може статися, Атож, передайте мені сьогодні ж таки іншу фотографію, сподіваюся, ви чули, що я вам наказав, Іншої я не маю, Але ж ви можете її добути, й навіть більше, ніж одну, якщо в цьому виникне потреба, Як, Дуже просто, підіть туди, де вони зберігаються, у помешканні вашої протеже та в двох інших помешканнях, ви ж не станете переконувати мене, що фотографія, яка зникла, була єдиним екземпляром. Комісар похитав головою. Він не дурень, чого він досягне, передавши порожній конверт. Він був уже в центрі міста, де пожвавлення, безперечно, було більшим, хоч і не надто великим, без зайвого шуму. Він побачив, що люди, з якими він розминався на вулицях, мали стурбований вираз, але водночас здавалися досить спокійними. Комісара мало турбувала ця очевидна суперечність, неможливість пояснити словами те, що він бачив, аж ніяк не означала, що він цього не відчуває. Отой чоловік і ота жінка, наприклад, які отам ідуть, вочевидь, подобаються одне одному, а може, навіть люблять одне одного, видно, що вони почуваються щасливими, що вони всміхаються, а проте вони не тільки стурбовані, а й, можна сказати, усвідомлюють свою стурбованість чітко і ясно. Видно, що комісар теж стурбований, можливо, саме тому, ще одна суперечність, він увійшов до кафетерію, щоб поснідати по-справжньому й забути про підігріту каву й сухі грінки, спожиті у провіденційному страховому товаристві, тож тепер він замовив свіжий помаранчевий сік, свіжі грінки й добру каву з молоком. Їх винайшли на небі, промурмотів він, коли офіціант поставив перед ним тарілку з грінками, загорнутими в серветки, щоб не вистигли, згідно з давнім звичаєм. Попросив газету, новини на першій сторінці були всі міжнародними, новин місцевого походження не було, крім заяви міністра закордонних справ, де говорилося, що уряд готується проконсультуватися з різними міжнародними організаціями про аномальну ситуацію, яка склалася в старій столиці, починаючи від Організації Об’єднаних Націй і закінчуючи Гаазьким трибуналом, проминаючи Європейський Союз, Організацію Економічного Співробітництва й Розвитку, через організацію країн-експортерів нафти, через атлантичний союз, через світовий банк, через міжнародний монетарний фонд, через міжнародну комерційну організацію, через міжнародну організацію атомної енергії, через міжнародну Організацію праці, через світову організацію метеорології і ще через кілька організацій, другорядних за своїм значенням або тих, які ще перебували у фазі вивчення, а тому не згаданих. Альбатрос не буде задоволений, схоже, що в нього хочуть висмикнути шоколад із рота, подумав комісар. Він підняв очі від газети, як людина, що раптом захотіла подивитися далі, і сказав сам собі, що, можливо, саме це повідомлення стало причиною несподіваної і раптової вимоги передати йому фотографію, Але ж він не належить до тих, хто дозволяє обминути себе на повороті, тож він, напевне, підготував якусь витівку, одну з найбрудніших, у цьому не доводиться сумніватися, промурмотів комісар. Потім він подумав, що має попереду цілий день у своєму повному розпорядженні, протягом якого зможе робити все, що йому заманеться. Він дав завдання інспектору й агенту, завдання, сказати правду, безглузді, які в цю мить, безперечно, ховаються у підворітні або за деревом, чекаючи, хто перший вийде з дому, немає сумніву, що інспектор хотів би бачити дівчину в чорних окулярах, тоді як агент муситиме задовольнитися, позаяк іншої особи напохваті немає, колишньою дружиною суб’єкта, що написав листа. Найгірше, що може статися для інспектора, це поява старого з чорною пов’язкою на оці, й зовсім не тому, що стежити за молодою й гарною жінкою вочевидь набагато приємніше, аніж іти за старим, а тому, що люди з одним оком бачать за двох, бо не мають другого ока, яке відвертало б їхню увагу на всілякі дрібниці, а якщо ми про це вже згадували раніше, то незаперечні істини слід повторювати часто, щоб вони ніколи не забувалися. А що робитиму я, запитав себе комісар. Він покликав офіціанта, повернув йому газету, оплатив рахунок і вийшов на вулицю. Коли сідав за кермо, скинув поглядом на годинник, Пів на одинадцяту, подумав він, це добрий час, саме той, який він призначив для другого допиту. Він подумав, що час добрий, але він не знав, що йому казати й навіщо. Він міг, якби захотів, повернутися до провіденційного страхового товариства, відпочити перед обідом, можливо, навіть трохи поспати, компенсувати сон, утрачений протягом клятої ночі, коли йому довелося витримати неприємну розмову з міністром, кошмар, крики дружини лікаря, коли альбатрос дозволив йому склепити очі, але думка про те, щоб замкнутися між тими похмурими стінами, здалася йому огидною, він не мав там чого робити, а ще менше йому хотілося оглянути склад зброї та боєприпасів, як він планував по своєму прибутті і що входило в його обрв’язки комісара. Ранок ще зберіг дещо від осяйного світанку, повітря дихало свіжістю, найкращий час для того, щоб прогулятися пішки. Він вийшов з автомобіля й пішов куди очі дивляться. Дійшов до кінця вулиці, звернув ліворуч й опинився на майдані, перетнув його, звернув в іншу вулицю й вийшов на інший майдан, пригадав, що він був тут чотири роки тому, сліпий посеред сліпих, слухаючи ораторів, які теж були сліпими, відлуння їхніх промов, здавалося, досі сюди долинало, тут також розташувалися дві недавні політичні комісії, комісія правої партії на першому майдані й партії центру на другому, а щодо партії лівого крила, то наче такою була її історична доля, вона не знайшла іншої ради, як отаборитися на пустирищі, майже за межами міста. Комісар ішов і йшов і несподівано, не помітивши, як він туди прибув, опинився на вулиці, де жили лікар та його дружина, хоч він і не мав наміру опинитися там, Це та вулиця, де вона живе. Він стишив хід, перейшов на протилежний бік вулиці й був на відстані десь двадцятьох метрів від їхнього дому, коли двері будинку відчинилися й дружина лікаря вийшла із собакою. Моментальним рухом комісар обернувся до неї спиною, підійшов до крамниці й зупинився там, позираючи ліворуч, бо якби жінка йшла в його напрямку, вона віддзеркалилася б у вітрині. Проте вона не наблизилася. Комісар обережно звернув свій погляд у протилежний бік. Жінка віддалялася від нього, собака без повідка трюхикав за нею. Тоді комісар подумав, що він повинен піти за нею, що він анітрохи не принизить себе, якщо наслідує свого агента другого класу та інспектора, що якщо вони топчуть вулиці міста, переслідуючи підозрюваних, то він зобов’язаний робити те саме, комісар він чи не комісар, бо одному богові відомо, куди піде тепер ця жінка, схоже, вона просто прогулює собаку, та не виключено, що в нашийнику пса зберігаються нелегальні матеріали, бо давно минули ті часи, коли сенбернари носили на своїх шиях барильця з бренді, завдяки яким рятували життя людей, приречених на смерть в альпійських хуртовинах. Проте переслідування підозрюваної особи тривало недовго. В одному з куточків цього кварталу, схожого на село, забуте всередині міста, був занедбаний сад із великими тінястими деревами, алеї, посипані крупним піском, квіткові клумби, прості лави, пофарбовані в зелений колір, з озером у центрі, де стояла скульптура в образі жінки, що нахилилася набрати воду в порожній глек. Дружина лікаря сіла й дістала книжку із сумки, яку несла із собою. Поки вона відкривала сумку й ще не почала читати, собака її не покинув. Вона підняла погляд від сторінки й наказала, Біжи, й він побіг, туди, як колись евфемістично казали, куди ніхто за нього не міг би побігти. Комісар подивився здалеку, згадав своє запитання, яке поставив собі після сніданку, А що робити мені. Протягом п’ятьох хвилин він чекав, заховавшись за зеленими кронами, на його щастя, собака не побіг у цей бік, він міг би його впізнати і цього разу не обмежився б гарчанням. Дружина лікаря не чекала нікого, вона просто вивела свого собаку на вулицю, як і всі інші люди. Комісар рушив прямо до неї, пісок під його ногами зашурхотів, і він зупинився за кілька кроків. Повільно, так ніби їй було важко відірватися від читання, дружина лікаря підвела голову й подивилася на нього. У першу хвилину вона, схоже, не впізнала його, бо не сподівалася побачити його тут, потім сказала, Ми вас чекали, та позаяк ви не прийшли вчасно, а собака нетерпеливився, то я вивела його на вулицю, а мій чоловік залишився вдома, якщо ви не поспішаєте, то можете поговорити з ним, поки я повернуся, Я не поспішаю, Тоді ходіть до нас, я прийду відразу, мені треба лише дати трохи часу собаці,