Комісар не захотів користуватися щедрістю міністерства внутрішніх справ. Він не шукав розвагу театрах та в кіно, не відвідував музеї й виходив із будинку провіденційного страхового товариства лише для того, щоб пообідати й повечеряти, й, сплативши рахунок, завжди залишав його на столі разом із чайовими. Він більше не приходив у дім лікаря й не мав причин повертатися в сад, де він помирився зі Слізним псом, Константом за своєю офіційною назвою, і де, очі в очі, душа з душею, він розмовляв із його господинею про провину й невинність. Також він анітрохи не цікавився, що поробляють дівчина в темних окулярах та старий із чорною пов’язкою на оці або колишня дружина колишнього першого сліпця. Що ж до самого автора мерзенного наклепу, який і став причиною всіх нещасть, то немає сумніву, комісар перейшов би на протилежний бік вулиці, якби випадково зустрівся з ним. Решту часу, години за годинами, вранці й увечері, він сидів біля телефону, чекаючи дзвінка, й навіть коли дрімав, його слух перебував у напрузі. Він не сумнівався в тому, що міністр внутрішніх справ зателефонує йому, бо інакше навіщо він наказав би йому до останньої хвилини, до самого дна вичерпати п’ять днів, які він дав йому на розслідування справи. Було б природніше, якби він наказав йому повернутися на службу, де він і поквитався б із ним, або дочасно відправивши його на пенсію, або просто звільнивши, але досвід підказував комісарові, що природні дії не були притаманні закрутистому розумові міністра внутрішніх справ. Він пригадав слова інспектора, кинуті ніби мимохідь, але із сильним почуттям, Як на мене, то ця історія погано пахне, сказав він, коли комісар розповів йому про фотографію, яку передав чоловікові в краватці, синій у білу крапочку, на військовому посту північ-шість, і подумав, що суть проблеми пов’язана з фотографією, хоч і не міг собі уявити, ані як саме, ані навіщо. У цьому повільному чеканні, яке, проте, мало свої межі й не було, як заведено казати, коли хочуть надати ваги повідомленню, нескінченним, і з цими думками, які переважно не були чимось більшим, як безперервною й невтримною сонливістю, з якої напівстривожена свідомість знову й знову вихоплювала його, змушуючи буквально підстрибнути, минули три дні, які йому залишалися, щоб закінчити розслідування, вівторок, середа й четвер, три аркуші з календаря, які тяжко відривалися від ночі й потім приліплялися до пальців, перетворюючись на в’язку й безформну масу часу, на м’яку стіну, яка чинила йому опір, але водночас засмоктувала його в себе. Нарешті в четвер, десь о пів на дванадцяту ночі, міністр зателефонував. Він не привітався, не побажав на добраніч, не запитав у комісара, як той почувається і як жилося йому в самотині, не повідомив, чи він уже допитав інспектора та агента, разом чи окремо, у дружній розмові чи в розмові, переповненій погрозами, лише сказав ніби мимохідь, ніби й не думав про це казати, Сподіваюся, ви прочитаєте завтрашні газети, Я щодня читаю їх, пане міністр, Я вітаю вас, ви людина поінформована, але вважаю за корисне, щоб порадити вам прочитати газети завтрашні, ви знайдете там дуже цікавий матеріал, Я неодмінно прочитаю їх, пане міністр, І не забудьте також подивитися телевізійну передачу, У провіденційному страховому товаристві немає телевізора, пане міністр, Шкода, але, може, так і краще, це допоможе вам очистити мозок, переобтяжений нелегкими проблемами розслідування, яке вам доручено, у всякому разі, ви можете відвідати когось зі своїх нових друзів, запропонувати, щоб вони зібралися всією групою й помилувалися видовищем. Комісар нічого не відповів. Він міг би запитати, якою буде його службова ситуація, починаючи від завтрашнього дня, але вирішив промовчати, бо якщо його доля перебувала в руках міністра, а в цьому сумніватися не випадало, то нехай він сам і проголосить йому вирок, до того ж комісар був переконаний, що одержить у відповідь суху фразу зразка, Не поспішайте, завтра ви про це довідаєтеся. Зненацька до комісара дійшло, що мовчанка триває довше, аніж це можна вважати природним у телефонній розмові, способі контактування, за якого паузи чи перерви між фразами бувають зазвичай дуже короткими. Комісар не відреагував на підступну пропозицію міністра внутрішніх справ, ніби вона його зовсім не зацікавила, і той мовчав, ніби хотів дати співрозмовникові час обміркувати свою відповідь. Комісар обережно промовив, Пане міністр. Електричні імпульси понесли ці два слова по лінії, але з протилежного боку не було ніяких ознак життя. Альбатрос відключився. Комісар поклав слухавку й вийшов із кімнати. Він пішов на кухню й випив склянку води, він не вперше звернув увагу на те, що під час розмови з міністром внутрішніх справ у нього пересихало в горлі, він почувався так, ніби там усе палахкотіло, і тепер він мусив погасити свою внутрішню пожежу. Він вийшов до зали й сів на канапу, але довго там не залишався, почуття летаргії, в якому він перебував протягом останніх трьох днів, минуло, зникло й розвіялося з першим словом міністра, й тепер речі, та невиразність, визначити чи просто назвати яку забирає надто багато часу та місця, ці так звані речі рвонулися вперед і вже не збиралися зупинитися до фіналу, незалежно від того, коли і як, і де він буде. До речі, йому не треба було бути мегре, пуаро чи шерлоком холмсом, аби вгадати, що саме надрукують наступного дня газети. Його чекання закінчилося, міністр внутрішніх справ більше не стане телефонувати йому, будь-який наказ, який він захоче дати, надійде йому через посередництво секретаря або безпосередньо від поліційного управління, п’ять днів і п’ять ночей, не більше, знадобилося для того, щоб перетворити комісара, якому було доручено важке розслідування, на маріонетку, від якої відірвали мотузку й викинули її на смітник. Саме тоді йому промайнула думка, що він має виконати ще одне завдання. Він знайшов у телефонному довіднику прізвище, звірив його з адресою й набрав номер. Йому відповіла дружина лікаря, Слухаю, Добраніч, це я, комісар, пробачте, що телефоную вам так пізно, Не переймайтеся, ми ніколи не лягаємо рано, Пам’ятаєте, як я казав вам, коли ми розмовляли в саду, що міністр внутрішніх справ зажадав від мене фотографію вашої групи, Пам’ятаю, Я маю всі підстави думати, що ця фотографія буде завтра опублікована в газетах і показана на телебаченні, Я не запитую вас чому, але пам’ятаю, як ви мені сказали, що не бачите нічого доброго в тому, що міністр наказав вам її передати, Так, але я не сподівався, що він використає