оліціанти часто вдаються до ментального процесу, який називають дедукцією, також відомого під назвою логічних висновків мислення, Якщо він не відповідає, то він уже в дорозі до свого пункту призначення. Але вони помиляються. Комісар і справді вже підвівся з ліжка, і справді увійшов до ванної, щоб привести в порядок своє тіло, і справді вже одягся і збирався вийти з дому, але не для того, щоб зупинити перше таксі, яке його проминатиме, і сказати водієві, що дивився б на нього через дзеркальце заднього виду, Відвезіть мене до військового посту північ-шість, До посту північ-шість, вибачте, я не уявляю собі, де він є, певно, на одній із нових вулиць, Я покажу вам його, якщо ви маєте мапу. Ні, цей діалог ніколи не прозвучить, ані тепер, ані будь-коли, комісар лише має намір купити газети, і якщо вчора він рано вклався до ліжка, то не для того, аби відпочити і вчасно прибути наступного ранку на військовий пост північ-шість. Вуличні ліхтарі ще світилися, кіоскер щойно відчинив віконниці й почав розкладати газети за минулий тиждень, і коли він закінчив цю роботу, то, наче за сигналом, всі ліхтарі погасли і з’явився фургон із сьогоднішніми газетами. Комісар наблизився, коли кіоскер ще розкладав газети в тому порядку, про який ми вже писали, але цього разу газетка, яку завжди купували дуже погано, лежала в не меншій кількості примірників, аніж найтиражніші газети. Комісар сприйняв це як добру прикмету, але приємне почуття надії майже відразу змінилося страхітливим шоком, бо заголовки крайніх газет у ряду були зловісними, тривожними й усі густого червоного кольору, УБИВЦЯ, ЦЯ ЖІНКА ВБИЛА ЛЮДИНУ, ЩЕ ОДИН ЗЛОЧИН ПІДОЗРЮВАНОЇ ЖІНКИ, УБИВСТВО, ЯКЕ СТАЛОСЯ ЧОТИРИ РОКИ ТОМУ. З другого кінця газета, яку комісар учора відвідав, запитувала, ЧОГО МИ ЩЕ НЕ ЗНАЄМО. Цей заголовок був неоднозначним, він міг означати одне і йому протилежне, але комісарові хотілося бачити його як невеличкий ліхтарик, що висів на виході з долини тіней, щоб указувати йому дорогу. Дайте мені всі газети. Кіоскер усміхнувся, певно, він подумав, що має тепер доброго клієнта на майбутнє, й віддав йому пластикову торбину з газетами. Комісар подивився навколо, шукаючи таксі, марно чекав майже п’ять хвилин і, зрештою, вирішив іти пішки до провіденційного страхового товариства, ми вже знаємо, що воно було недалеко звідти, але вантаж здався комісарові нелегким, хоч це був лише пластиковий пакет зі словами, але він мав таке враження, ніби почепив собі на спину весь світ. Йому здалося великим успіхом, коли, звернувши у вузький провулок із наміром скоротити шлях, він побачив скромну кав’ярню у старовинному стилі, з тих, які відчиняються рано, бо власник там не має чого робити, а клієнти приходять переконатися, що речі залишаються там, де вони завжди були, а смак рисових коржиків приходить із вічності. Комісар сів за стіл, замовив каву з молоком, трунок був хіба що стерпним, а млинці прийшли прямо з рук цього алхіміка, що не відкрив філософський камінь лише тому, що не знав, як подолати стадію гниття. Комісар розгорнув газету, яка найбільше його сьогодні цікавила, й, кинувши на неї швидкий погляд, зрозумів, що хитрощі дали результат, цензор дозволив себе ошукати, стомившись від читання одного й того самого, і йому не спало на думку, що найобережніше треба поводитися з тим, що ти начебто знаєш, бо за ним ховається нескінченний ланцюжок невідомих речей, остання з яких, мабуть, не має розв’язання. Хай там як, але навряд чи варто було плекати великі ілюзії, газета не залишиться в кіосках на цілий день, він міг навіть уявити собі, як горлає міністр внутрішніх справ у стані лютості, Негайно конфіскуйте всю цю мерзоту, з’ясуйте, хто поширив цю інформацію, останню частину фрази він промовив суто автоматично, бо він знав ту єдину особу, що була спроможна на таку зраду. Саме тоді комісар постановив, що він обійде всі кіоски, поки йому стане сил, аби з’ясувати, добре чи погано продається газета, аби подивитися на обличчя людей, які її купували, і чи вони відразу читали це повідомлення, чи дозволяли собі застрягнути в дрібницях. Він також окинув швидким поглядом чотири великі газети. Брутально елементарна, але ефективна робота з інтоксикації публіки тривала, два додати два становить чотири і завжди буде чотири, якщо вчора ти робив те, то сьогодні зробиш це, і хто має нахабство сумніватися в тому, що одне веде за собою інше, є ворогом законності й порядку. Він вдячно оплатив рахунок і вийшов. Пішов до кіоска, де він купив газети, й був задоволений побачити, що стосик, який його цікавив, був уже значно меншим. Бачу, газети продаються у вас непогано, сказав він кіоскерові, Кажуть, ніби по радіо хвалили статтю, яку ви бачите, Одна рука другу миє, а обидві миють обличчя, таємничим голосом сказав комісар, Ви маєте слушність, відповів кіоскер, хоч нічого й не зрозумів. Щоб не гаяти час на пошуки кіосків, комісар запитував у кожному, де йому шукати найближчий, і, можливо, з огляду на його респектабельний вигляд, йому завжди надавали інформацію, хоч було ясно видно, що кожен із кіоскерів хотів би його запитати, А що він має такого, чого немає в мене. Минали години, уже інспектор та агент на військовому посту північ-шість стомилися чекати й просили інструкцій в управлінні поліції, уже начальник управління поінформував міністра, уже міністр повідомив про ситуацію керівника уряду, й уже керівник уряду йому відповів, Це проблема не моя, а ваша, тож і розв’язуйте її. Потім сталося те, чого комісар чекав, бо, підійшовши до десятого кіоску, він своєї газети там не знайшов. Попросив продати її йому, але кіоскер сказав, Ви запізнилися, усі примірники забрали в мене менш як п’ять хвилин тому, Забрали їх чому, Примірники цієї газети забирають повсюди, тобто їх конфіскують, Але чому, що такого було в газеті, яку конфіскують, Там було щось пов’язане із жінкою, яка організувала змову, подивіться в інших газетах, тепер стверджують, що вона вбила людину, Ви не знайдете мені примірник цієї газети, ви зробите мені велику послугу, Я його не маю, а якби й мав, то вам не продав би, Чому, А хто мені скаже, що ви не поліцай і не намагаєтеся налаштувати на мене пастку, Ви маєте рацію, у цьому світі якої тільки підлоти не бачено, сказав комісар і пішов геть. Він не хотів повертатися до страхового товариства, щоб не чути вранішній телефонний дзвінок і ще кілька дзвінків, які запитуватимуть, куди він подівся, чому не відповідає по телефону, чому не виконав наказ і не з’явився на дев’яту годину на військовий пост північ-шість, але найгіршим було те, що він не мав куди йти, перед будинком дружини лікаря тепер було море людей, одні кричали на її користь, інші проти неї, найімовірніше, що більшість її підтримують, інші перебувають у меншості, а тому не хочуть ризикувати, щоб їх не побили, а то й гірше. Також він не міг піти в газету, яка опублікувала його повідомлення, якщо поліціантів у цивільному й немає там на вході, вони, безперечно, є поблизу, він не міг навіть зателефонувати, бо телефонні лінії, звичайно ж, прослуховувалися, й, подумавши про це, він зрозумів нарешті, що й страхове товариство перебувало під наглядом, за готелями стежили, що в цьому місті не існує жодної душі, яка могла б його прийняти, навіть якби хотіла. Він зрозумів, що поліція відвідала редакцію, що директора примусили добром чи погрозами назвати особу, яка принесла надруковану газетою підривну інформацію, можливо, директор навіть виявив слабкість і показав папір із логотипом страхового товариства, списаний літерами втеклого комісара. Він почувався стомленим, ледве волочив ноги, його тіло було вкрите потом, хоч спека й не докучала йому. Він не міг ходити весь день цими вулицями, годину за годиною, не знаючи, навіщо він це робить, зненацька його опанувало величезне бажання піти в сад, де жінка нахилилася над глеком, сісти біля водойми, підхопити зелену воду кінчиками пальців і піднести їх до рота. А потім, що йому робити потім, запитав він себе. Потім він не робитиме нічого, повернеться в лабіринт вулиць, де заблукає, й повернеться назад, ходитиме, ходитиме, поїсть без апетиту лише для того, щоб підбадьорити ноги й тіло, зайде на дві години до кінотеатру, розважить себе, дивлячись на пригоди експедиції на Марс у той час, коли там іще жили зелені чоловічки, й вийде, мружачи очі проти осяйного вечірнього світла, думаючи, чи не увійти йому до іншого кінотеатру й не згаяти ще дві години, подолавши сорок тисяч миль під водою на підводному човні капітана немо, але він відмовився від цієї думки, бо щось дивне сталося в місті, якісь чоловіки та якісь жінки ходять і роздають аркуші паперу, що їх люди читають і ховають до кишені, щойно передали один такий аркушик і комісару, й це виявилася фотокопія газетної статті оштрафованої газети, яка називалася Що Нам Іще Треба Знати, тієї самої, яка між рядками розповідала про те, що справді відбувалося протягом п’ятьох днів, і тоді комісар не зміг стриматися й тут-таки, наче дитина, конвульсивно заплакав, жінка його віку підійшла запитати, чи він погано почувається й чи не потрібна йому допомога, й він мотнув головою, мовляв, ні, з ним усе гаразд, нехай вона не турбується, й тут, наче хтось захотів зробити йому приємність, з високого поверху будинку полетів донизу жмут паперів і ще один, і ще один, і люди внизу підіймали руки, щоб зловити їх, а папери опускалися, пурхали, наче голуби, й один із них на мить затримався