Повернулися майже всі. Як ото кілька днів тому сказав міністр внутрішніх справ, коли мусив пояснити керівникові уряду причину того, чому бомба, яку він наказав закласти, була далеко не такою потужною, як та, що вибухнула насправді, так само у випадку міграції виникла широка тріщина в ланцюгу передачі наказів. Як ото досвід ніколи не стомлюється нам показувати, після перевірки та обміркування стількох випадків та відповідних обставин, за яких вони відбуваються, досить часто трапляється, що жертви роблять свій внесок відповідальності в нещастя, які падають їм на голову. Заклопотані політичними дискусіями, жодна з яких, як буде з’ясовано згодом, не привела до жодних практичних висновків, що допомогли б реалізації плану ксенофонта, заклопотані члени комітету забули або їм навіть не прийшло в голову з’ясувати, чи військова сторона була поінформована про план від’їзду, що було не менш важливим, аніж інші домовленості. Кілька родин, десь близько половини десятка, змогли перетнути лінію, на якій стояли два прикордонних пости, але це сталося тому, що молодий офіцер, який командував цими постами, дозволив переконати себе не так повторними присягами у вірності кандидатів на перетин кордону режимові та в їхній ідеологічній чистоті, як наполегливими запевненнями, що уряд знає про втечу і схвалив її. Та водночас, щоб урятуватися від сумнівів, які несподівано опанували його, офіцерик зателефонував на два сусідніх пости, де колеги виявили люб’язність нагадати йому, що накази, віддані війську на самому початку блокади, забороняють пропускати через кордон бодай одну живу душу і їх не можна порушувати, навіть якби в тебе виникла потреба врятувати батька від шибениці або добігти до сільської хати, щоб народити там дитину. Глибоко стривожений тим, що ухвалив помилкове рішення, яке, безперечно, буде витлумачене, як очевидне й можливо умисне порушення наказу, за що його віддадуть під трибунал і, поза всяким сумнівом, розжалують, молодий офіцер викрикнув, щоб негайно опустили шлагбаум, заблокувавши в такий спосіб кілометровий караван автомобілів і фургонів, завантажених до самого даху й поверх даху, що вишикувався на дорозі. Дощ усе падав і падав. Немає сенсу приховувати, що несподівано поставлені перед своєю відповідальністю, члени комітету не склали руки, чекаючи, коли Червоне море розступиться перед ними. Вони задіяли свої мобільні телефони і стали будити всіх впливових осіб, яких, на їхню думку, можна було вирвати зі сну, не надто їх роздратувавши, й цілком можливо, що складний випадок був би розв’язаний у найліпший спосіб для розгублених утікачів, якби не шалений опір міністра оборони, який рішуче заявив, Без мого наказу нікого не пропускати. Як уже, либонь, зрозуміли мої здогадливі читачі, комітет про нього забув. Тут треба нагадати, що міністр оборони перебуває не на вершині влади, що він повинен підкорятися прем’єр-міністрові, а ще вище перебуває керівник держави, якого всі повинні шанувати не менше, а може, й більше. Хоч у більшості випадків вирішального значення це не має. Тому й сталося, що прем’єр і міністр оборони зіткнулися у справжній діалектичній битві, де резони летіли від одного до другого й у зворотному напрямку, наче вогняні кулі, й міністр оборони зрештою капітулював. Він був сердитий, у поганому настрої, але мусив визнати свою поразку.