«Було б непогано дістати їй трохи ракії. Це краще, ніж порошки», а тітка Лела:
«Направду, направду»; а вона вже стояла на порозі перед дверима і дивилася на чистий свіжий сніг, мов на якесь диво. Вона все ще не рухалася, притулившись шиєю до поперечини шафи, майже зануривши голову в смердючий лікарський халат, притискала однією рукою трусики і відчувала, що кров заливає її пальці та збігає по ногах, і їй здавалося, що вона стече кров’ю, мов та зарізана худоба, що висить головою вниз на гаку в скотобійні, поки кров повільно скрапує і збирається долі на бетоні в густу темно-червону пляму. Їй було зрозуміло: нічого зробити вона не може; мусить отак стояти в оцій неможливій позі, аж поки щось не станеться, поки доктор Ніче не піде чи Якоб щось не вчинить; от тільки мусить вважати, щоб не зомліла, бо могла б видати свою присутність; і чекати, заціпивши зуби. Вже чула твердий баритон доктора, що в кінці речення іноді збивався на неприємний і несподіваний фальцет, і раптом зрозуміла, що світло знов увімкнене, отже, коротке замикання усунули, бо на дверцятах шафи з’явилася гостра лінія світла. Той Макс знову зміг викрутитися, подумала вона і водночас почула голос Якоба.
«Він часто рятував нас від неприємностей», — сказала Марія після малої паузи: сказала нас, бо те нас означає ще й «тебе», тобто Жану, бо ж зрозуміло, що підготовка до втечі — здебільшого Максова справа, він стоїть за цим, він смикає за якісь невидимі ниточки, він вмикає світло і влаштовує коротке замикання. Він. Той Макс. Якого ніхто не бачив.
Тоді почула Жанин голос, мов відлуння речення, вимовленого раніше:
«До біса вправний хлопець», а вона подумала, що лише Якоб міг би зробити такий комплімент Максові чи іншому чоловіку. Але не вона. Ще тільки їй (Жані) личить сказати оте До біса вправний хлопець. І зібралася розповісти Жані про те, що сталося пізніше, коли доктор Ніче врешті забрався геть і вона попрощалася з Якобом і пішла до своєї кімнати в кінці коридору; але тоді подумала Краще спробувати трохи поспати, треба відпочити, і притулила до себе дитя, і прошепотіла, не повертаючи голови:
«Мені здається, що час минає повільніше, ніж будь-коли. Мабуть, краще трохи поспати. Якщо північ минула».
4
І хоча їй не спалося, вона не могла розповісти Жані, що сталося потім, не лише через збудження та переляк, а й через таку сильну перейнятість собою, що їй так-сяк вдавалося дати лад хронології подій, тож ледь пригадувала, що трапилося раніше, а що пізніше, усі часи злилися немов воєдино, і через те, що їй здавалося неможливим відплутати з цього клубка історій цілісну розповідь, на кшталт отієї про Макса, яка майже невіддільна від безликої маси безчасся, що нею блудила її свідомість без видимого ладу. Це повністю поглинуло її, тож навіть якби хотіла, не змогла б розповісти Жані, та що там, навіть самій собі, те, що сталося згодом.
Вона ще добре чує голос лікаря та намагається розібратися в послідовності: спочатку було чути совгання стільця по підлозі, потім стілець заскрипів під тягарем (і вона зрозуміла, що доктор Ніче гупнувся усією своєю вагою на стілець, і відразу подумала, що тут щось не так, якщо доктор Ніче, якого ще прозивають нацистським Гіппократом, авторитетний дослідник «людських морських свинок» і високий таємний фахівець із расових питань, отже, якщо така особа приходить без попередження і без супроводу, та ще й у такий час, серед ночі, до кімнати якогось, за його (Ніче) власною расовою теорією, інферіорного марійського колеґи), і вона почала пригадувати все, що Якоб розповідав про ту людину, під наглядом якої були крематорій і Науково-дослідний інститут. Та навіть якби всього цього не було, навіть якби вона не знала доктора Ніче, якби Якоб не розповідав про нього, колишнього професора анатомії Страсбурзького університету, вона б збагнула, що тут щось не так, коли німецький лікар приходить із візитом до Якоба, та ще й у такий час ночі; знала, що відбувається дещо незвичайне, тільки-но заскрипів стілець, знала ще до того, як він майже довірливо запитав Якоба: