«Ви самі?»
«Так, — відповів Якоб. — Звісно. Хто б міг тут бути о цій порі?»
«Наприклад, одна з тих жінок, яких ви врятували від табору для розваг і взяли під своє крило».
«Це було б те саме, ніби в кімнаті нікого немає. Це ж лише морські свинки».
«Облишмо це зараз, — сказав доктор Ніче. — Йдеться про конфіденційну справу». Тоді зробив паузу:
«Ми вважаємо вас особою, якій можна довіряти».
«Я лише лікар», — сказав Якоб.
«Чи ви лише лікар, — запитав доктор Ніче, акцентуючи на останніх словах, — чи лікар, якому можна довіряти? Ви, мабуть, це мали на увазі».
«Так, — сказав Якоб. — Як і всім лікарям. Я маю на увазі професійну клятву, Herr Ніче: намагатимуся виправдати довіру, яку має мій пацієнт до мене».
«Тож чи ви, Herr лікарю, виправдали ту довіру? Завжди виправдовували?»
«Так», — сказав Якоб.
«І ви зробили для своїх пацієнтів усе в межах своїх можливостей?»
«Думаю, що так, — повторив Якоб. — У межах своїх можливостей»
«І скільки пацієнтів у вас померло? Маю на увазі з тих, хто вам довіряв?»
«Зараз уже ніхто нікому не довіряє», — сказав Якоб.
«Ви не відповіли на моє запитання, Herr лікарю: скільки померло?»
«Не пригадую, — сказав Якоб. — Багато померло… Думаю, не з моєї вини». Потім додав: «Багатьох убито».
«Маєте на увазі в Центрі та газових камерах?»
«Так, — сказав Якоб. — І там, звісно».
Вона відчувала той поворот, він мав статися після всього, що сказав Якоб:
«Знаєте, колеґо, ви б могли випробувати все те і на власній шкірі. Подивитися на все зсередини, — сказав доктор Ніче. — Може, вам цікаво було б дослідити, наскільки газова камера гуманніша від (скажімо) гільйотини. Чи зашморгу. Не забувайте: на все ще є час».
«Знаю, — відказав Якоб, — якби я забув бодай на хвилинку…» — (але не закінчив, а вона вже було подумала, що викаже себе якимось відчайдушним рухом, який означає Ні, Якобе, не продовжуй!, чи гупне зомліла, чи мимовільно подасть голос із шафи, мов якийсь зламаний настінний годинник, що раптом починає дзвеніти перед тим, як у ньому трісне пружина і він остаточно заніміє; але нічого не сталося, навіть доктор Ніче не вимагав від Якоба закінчити розпочату думку, а ніби рятуючи його, опустив лезо сокири раніше, ніж Якобова голова опинилася на пласі):
«Уявімо, — сказав доктор Ніче, не давши можливості Якобу завершити, — що вам хтось накаже провести певний експеримент над групою ув’язнених, котрих, як вам сказали або ж вам звідкись відомо, все одно вб’ють, — тоді трохи зупинився; — чи не відчували б ви певної професійної, наукової вигоди, що можете ставити досліди над живими створіннями, власне, людськими створіннями (ви ж визнаєте — людина є кінцевою метою всіх експериментів)».
«Можливо, — сказав Якоб, — якби мав на це їхню згоду. Можливо, тоді… за певних умов».
«Що ви маєте на увазі?» — запитав доктор Ніче. Якоб відповів не одразу. Згодом продовжив:
«Скажімо, що вважаю ці експерименти… доцільними. Не лише корисними з професійного, наукового аспекту. Скажімо…»
«Але», — сказав доктор Ніче, не дозволивши йому завершити, а їй на хвильку вдалося подумати, що не розуміє з цього всього майже нічого і не може второпати, до чого вся ця розмова, хоча через страх, який стискав горло, відчула, що після того «скажімо» Якоб хотів сказати щось вкрай небезпечне для нього, отже, й для неї, але тієї миті, коли почула голос доктора Ніче, який перебивав Якоба, вона здатна була думати лише про те, що не розуміє нічого з того, що говорять оті два голоси, й уявляла їх двох, одного навпроти другого у цій (для неї) густій і непроглядній пітьмі, і відчувала їх лише за якимось напівшепотом, що надавав обличчю невидимих співрозмовників виразу сторожкої та прихованої уваги; тоді знову чула лише напружений і поквапний шепіт Ніче, і тепер вони удвох — зійшовшись у невидимому поєдинку — схожі були радше на змовників у якійсь спільній акції, ніж на те, ким, як вона знала, вони були: на ворогів, поділених расовими та ідейними, ієрархічними і всіма можливими й неможливими розбіжностями переконань та упереджень, які на хвилину прийняли (принаймні позірно) точку зору та переконання, по суті протилежні своїм, щоб у такий спосіб, тією позірною ідентифікацією, довести один одному свої супротивні точки зору як спільні, хоча й переконані, що це радше один зі способів найлегше висловити своє переконання, ніж впевненість ідентифікації: гра в покер, під час якої король милостиво програє, поки це приносить йому задоволення — на рівних змагатися зі своїми підданими: наприкінці він мусить бути переможцем, бо у нього в руках три королі; підданий із тріумфальним сміхом відкриває свої карти і згрібає всю державну касу до себе, тоді король дає знак своїм вартовим: стій; це три королі, а я — четвертий, а підданий з гірким смішком повертає гроші, в які вклав усе, що мав, і сміється разом зі всіма з королівської підступності та аплодує його дотепності, а потім іде і на знак протесту перед входом до палацу пускає собі кулю в рот: це єдине, що вона збагнула зі всього цього, коли доктор Ніче далі провадив гру, коли вона почула продовження того «Але»: