Знала, отже, що Якоб зараз не протестуватиме і не дозволить себе приспати; власне, для доктора Ніче настав час перейти до того, заради чого він прийшов до Якоба о такій пізній годині, почати розмову віч-на-віч, конфіденційну, як колеґа, перейти до того, заради чого він гарцював і ходив довкола Якоба з оголеним коротким мечем, але примирливо, немов граючись, це, мабуть, відчув і Якоб, інакше б не сказав йому оте незавершене «якби я забув бодай на хвилинку…», хоча це щось означало, доктор Ніче змушений перейти врешті до суті справи, принаймні тому, що Якоб його спровокує, бо ж пам’ятає, що замкнув її в шафі, і знає, що вона не може там стояти цілу вічність, що вона впаде або крикне чи голосно заплаче; а потім вона подумала — може, й добре, що вона, хоча й ціною таких зусиль і випробувань, присутня на цій таємній дуелі, при цій небезпечній грі, в якій один з гравців має пікового короля з двома мечами, а інший — лише повітряний щит гравця і правду на своєму боці, а може, ще й час: якби союзницькі сили десь у Європі чи на Уралі, чи в Тихому океані не викинули тоді з колоди кілька десятків тисяч умундированих та озброєних двома мечами пікових королів і в такий спосіб стали партнерами часу (чирвовий туз), доктор Ніче нацькував би на Якоба своїх двох пікових есесівців, щоб покарати його за непокору і пасивний спротив, а вона б залишилася тут, у цій шафі, стікати кров’ю, мов зарізана вівця, підвішена за гак униз головою. І подумала на хвилинку, як би розгорталася ця гра без правил, якби не вона; якби вона, невидима, але присутня, тихо скривавила і перестала дослухатися, вболівати за гру, навіть тоді відчувалася б її німа присутність — (як зараз відчувається присутність Полиного трупа в кімнаті) — її свідчення чи її звинувачення: принаймні один раз Якоб дав би іншу відповідь, принаймні на нюанс іншу від тієї, що давав докторові Ніче зараз, перед нею.
Стілець знову заскрипів, і вона побачила невидимий череп доктора Ніче, його сиві пасма à la Шопенгавер (таким, як вона побачила його вперше), як він наближається до Якобового невидимого обличчя:
«Ви знаєте ситуацію на фронтах?» — запитав він.
«Щось шепочуться про це», — відповів Якоб.
«На жаль, це правда, — сказав доктор Ніче. — Союзники просуваються вперед. Ви це добре знаєте, не гірше, ніж я».
«Більше передчуваю», — сказав Якоб.
«Так, так. Всі ви… всі ви берґсонівці, до дідька. — Тоді трохи помовчав. — Інтуїція… проти волюнтаризму».
«Гм, — сказав Якоб. — Also sprach Zarasthustra».
«Облишмо це зараз, — сказав доктор Ніче нервово. — Перейдімо до справи; ця розмова могла б завести нас надто далеко».
Тоді він врешті вимовив щось, що мало означати початок тієї розмови, задля якої він зараз сидить тут із Якобом, а вона лише цього й чекала — щоб розмова нарешті почалася, щоб нарешті сталося те, що має статися і звершитися, та гра і те спокутування, а їй здається, що час не рухається, стоїть на мертвій точці, як і розмова, що її провадять два невидимі голоси, поки вона, в позі якоїсь покаліченої жертви і невидимого свідка, кривавить на межі млості та сторожкої уваги, неймовірно залежна від слів і від голосів, які чує, і від виразу облич і рухів рук, яких не бачить, свідома своєї ролі та своїх рухів, своєї нерухомості, такої ж важливої й доленосної, як і слова отих двох; до болючої концентрації та задерев’янілості свідома того, що кожен рух її руки чи навіть кожен удар її пульсу урухомлює якесь одне маленьке коліщатко події; і не тільки це: навіть кожна її думка про Якоба означає щось посутнісне, бо керує та витає невидима, але присутня, зараз більше, ніж коли-небудь раніше, бо та жертовна кров, що витікає з неї, відбирає в неї силу і затьмарює свідомість, то не лише застанова її абсолютного єднання з Якобом, а й застанова і ґарантія співучасті в усіх випробуваннях, а тому й застанова і ґарантія спільної змови проти смерті, отже, вона мусить витримати і не зомліти, особливо тепер, коли починається те, що вона так безтямно засвідчує своєю присутністю і своєю кров’ю, яка є не тільки ціною кохання та любовних обіймів, але й (дивно) доказом життєвого принципу і спраги до життя, бо присутність смерті, здається, завжди викликає любов, щоб переплестися з нею і спаруватися, щоб врешті одна з них здійняла переможне знамено і замаяла ним над світом; те задихане спаровування трупів і та з антагонізму народжена любов між еросом і танатосом — це тільки конфлікт елементів, землі і крові, щось майже невловиме, якщо мати на увазі основну ідентичність тих субстанцій і праелементів: мутне, майже органічне відчуття всього того не давало приспати її свідомість, ота, народжена в її свідомості та її крові, зустріч кохання і смерті: вона досі могла чути вимовлене впівголоса, майже пошепки, речення доктора Ніче: «У мене є для вас одна конкретна пропозиція… Практично послуга у відповідь. Так. Мала послуга у відповідь».