«Послуга у відповідь?» — перепитав Якоб.
«Дрібниця, — сказав Ніче. — Ви виконаєте для мене одну невелику роботу. Якщо не заперечуєте, що це лише послуга у відповідь… Звісно, лише у цьому випадку. Бо інакше…»
«Інакше що? — запитав Якоб. — Інакше що?»
«…інакше я можу довести, що зробив вам послугу у відповідь. Хоча б тому, що ви досі живі… Думаю, було б невдячно з вашого боку піти просто так. Без реваншу»; і потім продовжив, все ще зі зброєю в руках, але то був лише дерев’яний, позолочений меч: «Але прощатися ще зарано, думаю, ще зарано… Тож перейдімо до справи».
«Слухаю вас», — сказав Якоб; а тоді доктор Ніче:
«Кажу вам передусім як учений і лікар. Майте це на увазі. Як нацистський лікар, звісно».
«Аякже, — сказав Якоб. — Слухаю вас».
«Ви знаєте про колекцію єврейських черепів і скелетів?»
«Чув про це».
«От і добре. Я так і думав; принаймні ви розмірковували над цим, — сказав доктор Ніче, — і маєте — звісно — свою думку про це».
«Власне…» — але не міг закінчити.
«У мене немає наміру зараз (після всього того, що я вам сказав) розпитувати вас про вашу особисту думку. Хочу лише нагадати, що, врешті-решт, і та колекція є частиною послуг, які я згадував (на ваше велике здивування) і котрі я зробив для вас…»
«Для мене?»
«Для вашої нації, — сказав Ніче, — байдуже». Тоді виправився: «Власне, для вашої раси».
«Не розумію, — сказав Якоб. — Для моєї раси?..»
«Дивує мене, як ваша інтуїція… Та облишмо це зараз. Сподіваюся, вам зрозуміло, що у випадку геноциду (такого, як було заплановано, — це ви теж добре знаєте) від вашої раси не залишилося б нічого, крім тієї колекції черепів».
«Мені незрозуміло, — сказав Якоб, — мені не дуже зрозуміло, чого ви від мене хочете. Навіть якщо здогадуюся, до чого ви хилите, коли згадуєте про послуги, які зробили для моєї раси, як ви сказали, мені досі незрозуміло, у чому полягає моя конкретна послуга у відповідь».
«Все просто, — сказав доктор Ніче довірливо, — ви мусите постаратися, щоб усе це не знищили, якщо це буде потрібно. Сподіваюся, ви мене розумієте. Особливо важливо (а це частина вашого завдання) зробити це… — тоді замовк, ніби підшуковуючи справжнє слово, — своєчасно. Так. Своєчасно. Думаю, ви мене розумієте. Я говорю в інтересах науки передусім (а в цьому випадку ще й в інтересах вашої раси): не дозвольте знищити ту колекцію».
«Не розумію, — сказав Якоб, — справді не розумію».
«Отже, вам на цьому не залежить!» — сказав доктор Ніче майже ображено.
«Ні, не в цьому справа, — відповів Якоб. — Я просто не розумію, в чому полягає моє завдання. І моя послуга у відповідь».
«Ось, — сказав доктор Ніче після малої, напруженої паузи. — Даю вам ініціативу в руки. Щоб ви переконалися, що я не в змозі порушувати наказів навіть тоді, коли маю якусь свою особисту і протилежну думку. І навіть свої професійні, наукові мотиви».
«Отже?»
Доктор Ніче дихав швидко, мов астматик:
«З найвищого місця, — сказав він, немов декламуючи слова з Книги Буття, — з найвищого місця ми отримали наказ знищити усі сліди експериментів і колекцію єврейських черепів і скелетів. Звичайно, не одразу, але тільки-но буде потреба»; він говорив дедалі натхненніше: «Ось тепер і я у ваших руках… Знаєте, як називається те, що я вам зараз сказав? Зрада! — промовив він із патетичним шепотом. — Зрада найвищої воєнної таємниці… Як бачите, тут не йдеться про дотримання чи недотримання професійних етичних принципів, а про воєнну, військову відповідальність. Я це кажу вам лиш тому, щоб ще раз наголосити на делікатності ситуації та неможливості особистої ініціативи…»
«У чому мала б полягати моя особиста ініціатива? — запитав Якоб. — Не виконати Гіммлерів наказ?»
«C’est ça, — відповів Ніче. — …В інтересі науки. І (може, у разі, якщо ситуація зміниться), і вашої раси. Цього б не зробив жоден нацист: це суперечить, знаєте… нашому розумінню автократії».
«Добре, — сказав Якоб, — що я маю зробити?»
«Чекати, — сказав Ніче. — І мовчати… Поки тільки це».
«Потім…»
«Якщо вам здасться, що для нас усе пропало, тобто для Німеччини, — зрозумійте мене правильно, і за моєї відсутності (це треба взяти до уваги), тоді нічого робити не потрібно, немає потреби перешкоджати комусь зробити з колекціями, що йому заманеться, — а тоді, після короткої передишки, патетично: — Але якщо вам — на ваш розсуд — здасться, що ще не час, тоді зробіть усе можливе, щоб перешкодити знищенню тих дорогоцінних колекцій, які могли б стати останнім, що залишиться від вашої вимерлої раси».