«Ні, — сказала Жана байдуже. — Ти мені цього не розповідала… Але тепер спи. Ще рано. Здається, лише минула північ. Якщо я не втратила орієнтації в часі». Вона чула, як зашурхотіла солома під Жаною, і, не розплющуючи очей, щоб прозирати поглядом крізь темряву, зрозуміла, що Жана все ще лежить на животі на соломі, спершись на лікті, прикувавши погляд до шпарини. Ця поза обережності й напруги м’язів, мов у кішки, готової до стрибка, як пояснювала для себе вона (Марія), була тільки результатом досвіду, який Жана набула в русі опору, про що їй колись натякнула. І хоч вона була сповнена поваги до того, для неї незнаного, майже чоловічого відчуття обережності, як і до Жаниних рефлексів, все ж почувалася трохи ніяково через свою пасивність і тому надумала розповісти Жані принаймні про те, що сталося потім, та лише сказала: «Одного разу я його ледь не побачила. Того Макса»; Жана якось байдуже повторила те, що казала раніше: До біса вправний хлопець. Той Макс. — Тому не змогла їй розповісти, навіть коротко, як усе було. Того вечора, після несподіваного візиту доктора Ніче. Неповну годину по тому. Тільки-но вийшла з Якобової кімнати.
Вкрутивши жарівку в лампу з абажуром, Якоб прислухався, потім обережно прочинив двері. Пригадує лише обійми у темряві та його стискання. Потім вона проскочила вздовж стіни темного коридору барака. Могла б навіть пригадати, скільки кроків ступила, обмацуючи темну холодну стіну. Але вже за неповних двадцять хвилин після відходу доктора Ніче сталося оте. Із темряви знову з’явився той невидимий, всюдисущий Макс. І ось як це трапилося: тільки-но вона зробила десять кроків (одну руку простягнувши в порожнечу, ніби якась сомнамбула, а другу притуливши до стіни), відчула гострий біль у гомілці, і тієї ж миті зрозуміла, що перекинула щось, від чого луна пішла бараком, з одного кінця коридору на інший. Водночас у глибині коридору почула HALT! HALT! і гримкі, гострі кроки. Єдине, що вона знала, єдине, що тієї миті могла точно знати, — що не сміє назад у Якобову кімнату, бо для цього й так уже пізно. Притислася до стіни (що б зробила Жана тієї миті?) і намацала якісь двері. Їй не залишилось нічого іншого (двері були замкнені), ніж чекати, поки її освітить гострий промінь кишенькового ліхтаря, який шугав коридором прямо під її носом. І зі свого непевного сховку могла побачити краєчок важкої дерев’яної лавки, що її перекинула ногою і та лежала, ліниво вклавшись на спину, мов якийсь перевернутий звір, що борсається в агонії: тінь сплутаних ніг звивається і здригається у світлі косого завихореного променя кишенькового ліхтаря. Відчуває, що лише за якусь мить її теж освітить отой смертоносний промінь, під яким вона скорчиться і спопелиться, мов уражена блискавкою, але ще до того, як змогла це достеменно зрозуміти і сама спопелитися, і почорніти, і скорчитися від страху, відчула якусь здоровезну руку, що схопила її звідкілясь з-за спини і затулила їй вуста, і та сама рука і, здавалося їй, тим самим рухом, яким щойно висмикнула опору з-під її плечей, вхопила її так, що вона вмить злетіла в повітря, немов падає в басейн або ж як ото, коли хтось висмикне стільця з-під тебе саме тоді, коли ти втомлено і впевнено плюхкаєшся на нього, а натомість налітаєш на порожнечу, набагато глибшу, ніж сам стілець, потім та рука відтягнула її кудись угору і назад, не відлипаючи від її вуст. Ледь розуміючи, що з нею коїться, ніби спросоння, могла чути грюкання у двері і зрозуміти (немов той грюкіт привів її до тями), що вона тепер в надійнішому сховку, ніж була за хвильку до того, коли стояла, притиснувшись до стіни: зібгана під ліжком, куди її шпурнула невидима рука Deus ex Machina, вона лише чула, як цей deus ex machina віддаляється на своїх котурнах від її сховку, як відчиняє двері, а потім бачила промінь кишенькового ліхтаря, який, немов гойдливе полум’я свічки, врізається в тонку шпарину між підлогою і спущеним вздовж ліжка грубим покривалом, за яким вона була схована.
«Що відбувається?» — сказав отой в котурнах.
«Патруль! — відказав голос переслідувача. — Хтось шастає коридором».
«Я чув, як щось бахнуло, — сказав Deus ex Machina. — Ніби хтось перекинув лавку. Я саме повернувся з центральної станції (я працював у нічній зміні) і тільки-но заснув, як щось бахнуло. І згадав, що вчора тут хтось залишив лавку».
«Хто міг це перекинути? Зараз заборонено виходити. Лиш третя година».
Макс тоді сказав:
«Це точно котрась із тих жінок в кінці барака».
Кроки переслідувача віддалилися, і вона могла чути, як Макс зачинив двері.
«Залишайтеся тут, поки гавкіт не стихне, — в темряві не могла побачити його обличчя. — Ви не поранилися?»