Коли вона увійшла, тітка Лела сказала:
«Соломоне, годі»; а оскільки той і далі вів, ніби не чує: «Заради бога, Соломоне!» — але він і далі говорив, дивлячись у порожнечу, а її не покидало враження, що все це слухає хтось інший, а не вона, хоча майже все, що чує, бачила кілька годин тому на Дунаї на власні очі: стояла поблизу пана Розенберґа-молодшого. Принаймні так їй здається. У строю по четверо, як у часи літньої спеки, у черзі в душ. Вантажівки все ще прибували. Коли черга попереду посувалася вперед на крок-два, хтось штовхав її у спину і вона наближалася до зеленої облущеної загорожі. «Надійшла їхня черга роздягнутися, — провадив далі пан Розенберґ. — Того старого і старої. Голі зморщені homo sapiens з обвислими грудьми і набряклою синьою шкірою від старості та морозу. Отак без одягу і без біжутерії, якими homo sapiens відрізняється від інших, менш розвинених видів тварин, цілий стрій врешті мав примітивний і допотопний вигляд, лише поодинокий золотий зуб у щелепі стримів, як прихований знак цивілізації, або ж (рідше) якась сережка, але це речі не такі важливі, щоб створити якусь посутнісну різницю між видами чи окремими особами, бо ж завдяки праці людська рука стала такою вправною (досить пригадати Торвальдсенового Христа, Леонардову Мону Лізу і віртуозів-скрипалів, яких було чимало серед євреїв), що вона, тобто людська рука, у змозі стерти ту різницю за допомогою звичайнісінького ножа, але це не те, про що я почав, а оті старі (здається, це були Беми, аптекарі, ви, мабуть, їх знали)», — а вона пригадала, як старий шепотів: «Вибачте, вибачте», немов заведена стара шарманка, і як довкола нього ширився важкий кислуватий запах, наче від трупа, а потім в її думки знову вплівся голос пана Розенберґа, який казав, що, мабуть, у старому вже давно все примирилося зі смертю, але він (тобто старий) і сам не міг зрозуміти, звідки у ньому той органічний спротив, те, що біологічно не здатне примиритися зі смертю, а виривається, пручається і випромінює якийсь сморід і виділяє соки, мов у тих тварин, які, опинившись у небезпеці, випускають отруйні запахи, «немов у ньому прокинулась якась ембріональна тварина, що перемагає і свідомість, і саму людину, а оте вибачте старого було не словом вибачення і сорому, а радше розпачливим словом обурення тією розбудженою твариною; бо коли свідомість, за якимось своїм складним, майже математичним розрахунком, примиряється зі смертю і приймає ніщо, то оголена і покинута тварина починає боротися за своє виживання і за свої права на життя (своїми засобами, звісно) і перемагає, бо свідомість капітулює перед смертю за якоюсь своєю логікою, і це не логіка тварини: тварині невідомі складні закони ймовірності, тож смерть її не стосується — вона хоче лише жити і нічого більше»; і тільки тоді вона зрозуміла, чому довкола старого чувся кислуватий запах тварини й екскрементів, і тоді знову почула голос солдата:
«Цей смердить, як холера», — і побачила, як солдат із цинічною учтивістю, майже по-лакейськи допомагає старому звільнитися від своїх замащених штанів, старої чорної безрукавки і сорочки з твердим накрохмаленим комірцем. І в старого видно було лише білки, заки шепотів: «Вибачте, вибачте», немов казав «lama, lama…», і вона чула, як те «lama» віддаляється разом зі старим, який відходив від строю трохи ліворуч, хитаючись, усе ще спираючись на стару; тоді вона приготувалася почути постріл, але не почула нічого і знову розплющила очі та глянула ліворуч, туди, де завмер голос, і побачила, як він, голий, згинається над снігом, і зрозуміла, чому він відійшов від строю; старий присідав у снігу, видно було лише його голову і синю спину.
«Як ти думаєш, — запитав молодий вояк, — чи мамуся підітре його, коли він випорожниться? Гарненько підітре грудкою снігу. Це буде достобіса смішно».
«Закладаюсь, що ні», — сказав вусач і простягнув долоню. Тоді перший вояка переклав рушницю і хотів було вже простягнути руку, але в останню мить передумав:
«Твої руки зжиділися, — сказав він, — але згода: ставлю на так», — і вона побачила, як на темно-брудному тлі снігу в його руці загойдався жовтавий металевий предмет, підвішений на чомусь, — не потрібно було навіть вгадувати, що це ланцюжок, — і так само, навіть не глянувши, знала, що гойдливий шматочок металу — це годинник.
І пам’ятатиме: як хтось інший у ній дивився на все те (потроху поринала в якийсь летаргічний сон і вже майже не відчувала холоду): як за кілька метрів попереду виринає зі строю молода жінка і майже відразу — темна піна дівчачого волосся, потім — як жінка схиляється над дівчинкою і знімає вовняний джемпер через кучері, які ще хвильку буруняться, а потім — як білий джемпер летить короткою дугою в купу на чорні штани і безрукавку старого, а потім світла блакитна поплінова сукеночка, легке падіння панчіх і зіслизання з купи дрібненьких черевичків, а тоді тремтіння жінки, яка бере дівчинку на руки, ніби затуляючи свою наготу. Врешті уповільненим невпевненим рухом жінка підіймає зі снігу свою червоно-синю ногу, але до того як робить крок, обертається всім тілом, мов на рухомій сцені, міцно притискаючи до себе дитя і затуляючи його руками, і питає якимось хриплим, але не тремтливим голосом: «Прошу ласкаво, коли… дійде черга? Моя мала… застудитися», — тоді вояки обмінюються двома-трьома поглядами, і вона бачить, як нахабний голобородий вояк низько вклоняється, майже торкнувшись чолом снігу та жінчиних синіх ніг, і чує його писклявий голос: