«Вона не зможе з нами», — сказала, намагаючись — сама того не усвідомлюючи — вкласти у це речення все, що її мучить, речення, вимовлене на одному подиху, як одним ковтком випивають гіркі ліки чи отруту. Та вона це сказала і для того, щоб допомогти Жані врешті сказати те, що вона мала повідомити, чи зробити те, що зібралася або тільки задумує зробити, але Жана вперто дивилася крізь шпарку в дошці, аж поки з її вуст не злетіло ніби трохи переінакшене відлуння її власних слів:
«Тому мені хочеться, щоб це сталося якомога швидше. Розумієш: буде легше»; а потім вона захотіла цілком очистити свою совість від тих звинувачень, які чимраз більше накидала на себе, а тепер ще й на Жану, і подумала: А якщо Жана лише задумує щось, якщо нічого не трапилося, а все це їй лише здається, бо їй хочеться, щоб усе було саме так і щоб щось трапилося, адже вона знає, що несила більше чекати, — гармати потроху руйнують бетонний бруствер пасивного очікування і примирення з долею. І тоді — просто, щоб почути Жанин голос і заспокоїтися, бо знала, що сьогодні вночі заснути не зможе, принаймні не тепер, аж поки Жана не озвучить задумане:
«Спробую поспати, — сказала вона; а тоді, наче здатна в такий спосіб пришвидшити ту відповідь і те рішення, про які Жана думає, а також попри те, що їй (Марії) здається, ніби зараз не можна нічого вигадати і нічого зробити, хіба те, що утнули ті три жінки, серед яких була й мала Ержіка Кон, жінки, котрі недавно вночі налетіли на колючий дріт і впали прошиті кулями, щоб забути все, бо смерть це і є оте, подумала вона, Забути все: — Котра може бути година?» — запитала, і зробила це так, наче якась рука смерті чи принаймні сестра смерті затуляє їй, змореній, очі, а оте запитання породжує в її свідомості спротив, мов результат якогось каламутного відчуття пов’язаності між забуттям-смертю-сном-і-часом і її свідомістю, котра в тій причинній послідовності і тій ієрархії має бути перша, рука в руку з часом.
«Не знаю, — відповіла Жана, а тоді, ніби в ній самій теж прокинувся спротив, ніби сягаючи за забутою зброєю, сказала: — Здається, минула одинадцята. Думаю, не більше». Тоді, мов поплавок на поверхню, вистрибнуло те, що дотепер сповнювало темряву і раптом викристалізувалося й стиснулося у двох-трьох пошепки вимовлених словах: «Сьогодні вночі спробуємо».
І ще до того, як встигла про щось подумати, злякатися чи зрадіти, крикнути чи заволати, чи все водночас, у пеклі ментального сум’яття й органічного хаосу, в інтенсивній циркуляції крові, що розійшлася тілом, мов якась гаряча внутрішня хвиля, що залишає на березі тіла хаотичні уламки думки (лише спалах незліченних асоціацій, що взаємно переплітаються і знищуються) і секрецію всіх залоз і яєчників, і ще до того, як встигла збагнути, що в інтенсивному нальоті всього того вона балансує на межі млості, Жана додала те, що вже й не мусила: «Я не хотіла розповідати тобі одразу. Думала дати тобі трохи поспати. Ти мусиш відпочити».
Тож вона навіть не дала їй подумати про Полю чи пожаліти її, чи покаятися через неї: цими словами Жана просто стерла Полю, не згадала її, навіть нічого не сказала про неї, навіть «Бідна Поля», а це б уже щось та й означало, вона просто сказала спробуємо, і в ньому більше не вміщалося нічого, лише вони утрьох — Жана, Ян і вона, — отже, тільки живі, а Поля вкрита саваном, як вкривають мертвих. Але Марія все ще відчувала Полю, не тому, що чула тихий передсмертний хрип, який вже промовляв не земними мовами, а шепотів голосом самої смерті, а тому, що постійно мусила виштовхувати Полин труп із потоку своїх думок кудись убік і під лід (вони вже поховали Полю), як штовхали під лід Дунаю трупи жінок тоді, на початку, — щоб вивільнити місця для живих, вони принаймні сподівалися, що вони живі: а власне Якобу; кому б іще. І ось вона раптом побачила Якоба — вперше після останнього видіння, — цього разу не на тлі порожньої і темної перспективи, яка простягалася за нею, коли оберталася, а в якомусь уявному майбутті; стоїть Якоб, високий і блідий, зарослий рудою бородою, виснажений і втомлений після повернення, але погляд його осяйний і руки розпростерті, простягнуті вздовж шляху, на якому стоїть вона з Яном на руках і подає йому дитину, мов хліб із сіллю, мов святе чудо вифлеємське. Але це миттєве видіння майбутнього раптом почало обвалюватися, мов полотняні куліси, зведені в пустелі, — залишився лише Якоб на тлі того пустельного ландшафту, звідкіля вітер відніс куліси; лише сіра збита курява.
Вона пригадує ту останню зустріч з Якобом, не так давно, власне, п’ять тижнів тому; Янові тоді було лише два тижні, не більше. Це вона точно пригадує, Янові було два тижні: вона привела його на світ того дня, коли зустріла Якоба вперше після розлуки. Але то було раніше. Вдруге бачила Якоба (хто б то міг іще бути) на вокзалі; і ось як це було: отримала від Макса записку (записку знайшла у своїй кімнаті в соломі під подушкою), що Якоб проїжджатиме з транспортом увечері, близько сьомої. Тоді вона цілий день вигадувала, як втекти з роботи і піти на вокзал, щоб побачити Якоба і повідомити йому, що він став батьком і що тоді, коли вона вигукнула ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, вона нічого не вигадувала, і вона знає, що він мусив чути її крик і впізнати її голос, бо хто ж інший міг вигукнути таке з шеренги, яка наближалася до входу в табір; вона мусила побачити Якоба, якщо не з якоїсь іншої причини, то принаймні для того, щоб впевнитися, що він живий, для того, щоб випитати його, що він думає про все це, бо ж хіба тоді, коли забивав отой ящик перед входом у табір, не міг бодай на мить зупинити помах руки з молотком, щоб вона зрозуміла — він почув її, почув її вигук: я вагітна. І сталося щось несподіване — коли вона розпачливо міркувала про те, що єдине, на що здатна, — кинути заступ і побігти, а це було б чистим самогубством, і вона вже уявляла собі, як падає, прошита автоматною чергою, як віддає дух, звиваючись у конвульсіях, і з кров’ю в роті силкується вимовити «Якобе, Якобе», ніби він міг її почути та зрозуміти, що вона спробувала зробити все можливе, лише б його побачити. Тоді одна з єврейських наглядачок наказала їй та Ержіці Кон піти на вокзал і принести те, що їм там дадуть. Вона не знала, чи цей наказ був справжнім, чи то був якийсь трюк Макса, щоб влаштувати їй побачення з Якобом, але вона вирушила з Ержікою Кон до вокзалу в супроводі одного вояка, який ішов за крок позаду; досі не знала (та й навіть зараз не знає), чи то була лише Максова хитрість, щоб уможливити їй зустріч з Якобом, чи це випадково саме її викликали піти на вокзал.