«Дійде вчасно, прошу пані. Буде для малої жидівочки tea, багато tea. Всенький Дунай, прошу пані»; тоді багатоголосий вибух стримуваного солдатського сміху, тоді укуси тих роззявлених від сміху ротів на жінчиному обличчі, з якого шар за шаром відлущуються червоно-синя і блідо-зелена фарби, а тоді знову легкий поворот жінки і крок снігом, мов на рухомій сцені. І лише тоді, в тітки Лели, слухаючи тихий і монотонний голос пана Розенберґа-молодшого, вона почала розуміти все і бачити все, навіть те, що відбувалося за десяток метрів перед нею, за зеленим облущеним парканом:
Всередині, за два-три метри від кабін, у кризі прорубано ополонку, а через неї перекинуто дошку (то була дошка зі старого трампліна); час від часу цивільний (то був сторож пляжу), коли дірка забивалася, проштовхував трупи під лід великою тичкою; бачила навіть те, що зараз вперше почула від пана Розенберґа: навіть і це пережила — може, тому, що знала Кенєрі:
«Знаєте Кенєрі? — запитав пан Розенберґ, не дивлячись ні на тітку Лелу, ні на неї, ні на кого іншого живого, а кудись у закрижаніле скло і на розбиту кригу на Дунаї. — Його знає кожен у цьому кварталі: общинний шкуродер Кенєрі. Навіть не знаю його імені. Всі кличуть його за прізвищем. Ось, той Кенєрі став персоною номер один. Розумієте: у людини вже був готовий фах», — а вона згадала вовчу щелепу і жовті брудні зуби, мов у коняки, і щетинисте підборіддя, і рідкі вусики, і приліплену до вуст запалену цигарку, тоді він казав її мамі: «Що поробиш, ремесло як ремесло» (це було два-три роки тому): Дінґо не повернувся додому до обіду, а в обід, вони саме сіли обідати, почули його скавчання, і мама сказала: «Це Дінґо!» — і встала подивитися, у чому річ, а тоді у дверях з’явилася вовча паща з недопалком на нижній губі, і сказала: «Треба було за ним стежити», і додала: «Ще штраф заплатите», а відразу по тому — жовто-брудні зуби, мов у коняки, й оте «ремесло як ремесла»; тож вона могла побачити все те, що бачив пан Розенберґ-молодший, який уже дістався за зелений облущений паркан, і могла уявити майже так само, як і він, обличчя зі щетинистим підборіддям, коли Кенєрі вдавлював черевиком у сніг шию жінки (і вона подумала, що це саме та жінка, яка роздягалася після старого), і на місці, де було колись обличчя (якого вже не пригадує), могла побачити страшну пляму концентрованого жаху — там, де донедавна були очі, — і риси обличчя, закуті морозом, мов ото коли бронза вкривається зеленою патиною у виїмках; і все могла відчути, мов на своїй шкірі: як юнак (судячи з вовчої щелепи, син шкуродера) притримує майже мертву жінку за ноги, і жінку, яка пручається, мов зарізана курка, коли зубці пилки врізаються у її плоть, і як чоловік каже «пр-р-р», і як гарикає на сина «тримай, бовдуре!», і як юнак стискає зуби й притискає ноги жінки, як чоловік відводить пилу трохи назад, а потім уперед, а потім, коли сталь знаходить шлях між двома хребцями у спині, сильно шарпає зубатий інструмент на себе, і як пила м’яко заковзала, розриваючи кишки і плоть, порскаючи та проливаючи з обох боків у сніг потоки крові. Потім — як чоловік знову визвірився на юнака: «Відпусти бестію, ноги без голови не втечуть», — і як Кенєрі-молодший все ще притискає ноги жінки, а його тіло корчиться і трясеться, як чоловік оторопіло витріщився на нього і знову люто вишкірив свої брудні кінські зуби: «Та що з тобою, телепню! Чи ти не звик до крові, чи тобі шкода жінки?» І як штурхнув юнака держаком пили, і як той раптом випустив ноги жінки, і завалився у сніг на живіт, і занурив свою велику кучеряву голову в біло-криваву снігову кашу; а по тому — як юнак здригається від плачу, а чоловік каже: «Треба дати лад ще кільком, а тоді порозмовляємо», а згодом примирливо і повчально: «Легше пиляти, ніж розбивати лід», потім — як юнак поволі і лінькувато, не підіймаючи голови (лише грудки снігу в темному волоссі), випрямляється, як втирає долонею ніс і знову хапає ноги нової жертви, скрегочучи зубами від напруження, тимчасом як чоловік, штурхнувши ногою розполовинене тіло в ополонку під кригу, знову береться за свій інструмент; чула навіть ту мелодію, яку вітер доносив з лівого берега Дунаю, і відчувала, як кожен оберт грамофонної пластинки залишає на ній криваві укуси сталевої голки: вальс
На прекрасному блакитному Дунаї досі був у моді; а тоді раптом тітка Лела стала перед паном Розенберґом і потрусила ним, зазираючи йому в обличчя: