Дитина все ще лежала під нею, та коли вона все зрозуміла і коли прийняла руку та звільнила дитя, воно знову заплакало клекітливим, гортанним голосом звільненої тварини, а здалеку їй відповів знавіснілий гавкіт собак і шалена гарматна канонада. Плакала ота мала тваринка в густій темряві ночі, голос її звивався, мов в’юнка рослина, мов стебельце химерної зеленої рослини, що проростає крізь отвори черепів, з-під попелу згарищ, з утроби трупів, а десь далеко їй відповідали гармата, що сповіщали страшну любов народів.
11
Коло баюристого шляху, який у тому місці розходився на два боки, Жана віднайшла зламаний вказівник. Це було третього дня після втечі, якщо не брати до уваги цю і ту першу ніч. Вони були за якихось п’ятсот кілометрів на північний захід від Берліна. Більшу частину шляху здолали на підводах разом з натовпами біженців. Жана хотіла добутися до Страсбурга. Марія ж шукала спосіб дістатися до Польщі і, за домовленістю, чекати там на Якоба.
«Потримай дитину», — сказала Жана і простягнула згорток Марії.
Був свіжий, туманний ранок. Жана збігла високим насипом і перекинула вказівник на спину, мов якийсь труп. Біля заболоченого стовпчика вказівника, тільки-но зрушеного зі свого лігвища, залишився темний фосилізований слід, наче спресована, влежана, зіпріла торішня трава. Марія тупцювала ногами на узбіччі дороги, вдивляючись у літери, прошиті кулями.
«Що там написано? — запитала. — Що там написано?»
Жана не відповідала. Сиділа на камені, схиливши голову, заціпеніло дивилася на продірявлений вказівник.
«Що там написано? — повторила Марія. — Обітри болото. Я нічого не бачу звідси. Знаєш, цей туман нагадує мені…»
Тоді Жана поворушилася і стала на коліна. Голова майже торкалася смугастого стовпчика. Руки звисали вздовж тіла, немов зайві та непотрібні.
«Що там написано? — запитала вона втретє. — Звідси нічого не видно».
Тоді Жана сказала ледь чутно, не підводячи голови:
«Байдуже, що тут написано. Байдуже. Я теж не бачу».
«Тоді продовжимо туди, ліворуч, — сказала вона. — Мені здається, що нам потрібно йти отуди, ліворуч. Ти теж так думаєш?»
Жана знову не відповідала. Лише тіло здригалося.
«Ти плачеш, Жано? Ти плачеш!» — сказала вона.