Дорогою вона думала про те, чи транспорт, в якому мав би бути Якоб, зупиниться на станції чи лише промине її, вона була не в змозі щось вдіяти, хоча знала, що далі все залежить від неї, не мала уявлення про час і не мала в кого запитати, котра година, хоча їй здавалося, що час працює на неї (вони йшли новою дорогою, яку збудували в’язні табору, і кілька разів вона збиралася запитати в солдата, котра година, але щоразу лякалася, чи не ризикує і не прогавить шанс, який їй випав, — побачити Якоба), і виснувала, що в усьому цьому таки замішаний Макс, але не знала, чи потрібно поспішати, чи уповільнювати ходу, хоча вояк задавав крок.
Та ось вона опинилася на вокзалі і побачила довгий ешелон із запломбованими вагонами, з них крізь малі віконечка з решітками виглядали фантомні обличчя, і вона впізнала той вавилонський крик, що сама його звідала, коли її транспортували в таких самих вагонах, той крик, що перетворюється на темний сухий шепіт: усіма мовами Європи вимовлене слово вода, немов це втілення самого життя, і навіть щось більше, ніж древній еллінський праелемент і головна субстанція всього живого, разом з повітрям і землею, звісно: як оце, що зараз на Полиних вустах перетворюється з хаосу на монотонний шепіт смертника. І тоді, тільки-но вона його побачила у себе під носом, потяг рушив, мов якийсь велетенський допотопний Dinosaurus tyrranos rex, якого викинуло з водяної домівки на земну твердь кілька мільйонів років після його ери, і вона раптом відчула спрагу Якобової та своєї утроби і побігла вздовж вагонів, що шарпнулися і загуркотіли, мов проклятий, якому чума роз’їдає утробу, вона вся перетворилася на крик, на волання, на «Якобе! Якобе!», а той плазун почав смикатися і вириватися, пихкотіти, обернувшись на якесь стегоцефальне, динозаврівське, вавилонське і європейське «Води! Води!», і вона раптом помітила, як з десяток метрів попереду з вузького високого вікна вагона з’являється якась шмата, мов reliquiae reliquiarum Якоба, а потім і сама рука, що тримає ту шмату і махає нею, мов прапором смерті; та скорчена рука без обличчя, що махає шматою, — це зараз Якоб, той Якоб, що залишився, коли з гуркотом завалилися куліси, і вона глянула назад: сіра збита курява.
А Жана ще додала:
«Макс передав, — не чекаючи, поки вляжеться отой вал крові, що накрив її та струсив до глибин: — Сьогодні о другій тридцять, — сказала. — Приготуйся і спробуй заснути. Ти мусиш відпочити. Я чекатиму на сиґнал від Макса: два довгі і два короткі удари».
«Так, я спробую, — сказала вона. — Спробую хоч трішки поспати».
2
Жана лежала долілиць на соломі, спершись на лікті, сховавши обличчя в долонях; її ноги легенько погойдувалися. Гризла соломинку і дивилася крізь шпарину в бік загорожі. Тоненьке лезо світла час від часу ковзало її обличчям і розсікало густу темряву барака; тоді Марія, не повівши головою і не заважаючи дитяті, яке спало на ній, могла бачити Жанин профіль з соломинкою у вустах.