«Трупи не мають віку», — сказала Жана, а вона відчула, як кров поволі починає циркулювати під шкірою і діставатися до капілярів на поверхні, по сідницях і стегнах, потім простягнула ноги і сіла на соломі, спершись спиною на холодну стіну барака. Обтерла пальці вологою шматою і почала намацувати в темряві суху частину полотна, щоб скрутити собі прокладку.
«Ти знала її ще до мене», — сказала і відчула під пальцями правої руки трусики, які намацала в темряві, потім притиснула згорток полотна між ногами і натягнула трусики.
«Так, — сказала Жана. — Вона була однією з тих. Знаєш. Однією з обраних. Намагалася втекти. Тоді її побили. Тоді розхворілася, і її відправили сюди, а не в табір для розваг. Тоді її врятувало те, що вона грала на віолончелі. Я чула, що наглядачку, яка її побила, покарали. Німці шкодували, що зів’яла така квітка».
Тоді під Жаною зашурхотіла солома, і Марія обернулася до неї, стежачи за тонким пасмом світла; вона все ще лежала на животі з соломинкою в зубах, не зводячи погляду зі шпарини: спостерігала за рухом рефлектора по бараках і дротах.
Гармати, стрілянину яких було чути вдалині, раптом замовкли.
«Якби вона вижила, — сказала, а хотіла сказати правду: якби прожила до другої, тобто до того часу, коли Макс подасть знак, і якби сама залишилася в бараці (бо така хвора не змогла б піти з ними), то завтра її б кинули у вантажівку і відвезли до газової камери, — але так вона закінчити не змогла, — за якийсь місяць була б в Одесі… Здається, вона з Одеси»; а Жана сказала:
«А може, прожила б ще кілька годин».
«Вони не ризикуватимуть нічим, — сказала Марія. — Той Макс до біса вправний хлопець».
«Так, — сказала Жана. — До біса вправний хлопець», а вона: «Ти його колись бачила? Того Макса?»
«Ні, — відповіла. — Ніколи… Власне», — але не могла закінчити; мала сказати ми викрутимося чи в нас вийде, чи щось інше, тільки не Вони не ризикуватимуть нічим. Якби принаймні на цьому зупинилася і замовкла, але ж почала ще незґрабніше заплутуватися в тих важких чоловічих сітях, гадаючи, що це проста канва для гобеленів, і дрібного тонкою голкою жіночої пасивності почала колоти порожнечу, аж поки не заплуталася в міцних нитках сіті і поки не змушена була покликати на допомогу чоловіків, спочатку Якоба — подумки, — а тоді, голосно і відчайдушно, того іншого, Макса. Макса, якого ще ніколи не бачила, але який місяцями існує для неї як синонім порятунку, інкарнація чоловічого бога-акції. Тому хотіла сказати Знаю його, відколи знаю Якоба, а потім передумала, бо здогадалася, що сенс Жаниного запитання не в цьому. Принаймні їй так здається. Просто Жана хотіла вказати їй на те, що вона сама (тобто Марія) не в змозі щось зробити ні для себе, ні для своєї дитини, натомість віддається долі, яку ідентифікує з Якобом, а той Макс (і вона сама так завжди казала, «той Макс») — лише виконавець волі долі-Якоба, він навіть не якась конкретна людина, обличчя і плечі, волохаті груди і великі, сильні руки, а якийсь невідомий вершитель доль, перст Божий чи сам диявол, просто якийсь невидимий і невідомий могутній третій, що творить дива: знімає невидиму полуду чи перерізає якийсь невидимий дріт, і настає темрява… Як тієї ночі в коридорі, коли вона виходила з Якобової кімнати. Та й до того. Десять хвилин до того: раптом настала темрява. А було це ось як:
Коли доктор Ніче зупинився перед дверима Якоба і почав верещати: «Що це таке! Щоразу ця електростанція. Тут пахне саботажем», — Якоб затулив їй рота, щоб вона не крикнула, потім заштовхав, власне, запхав її до шафи, мов якусь річ, і замкнув на ключ. Але перед тим як зачинити двері:
«Це Макс, — сказав він. — Влаштував коротке замикання». Це було кілька місяців тому. Точніше, понад пів року. Тоді вона вперше почула про Макса.
3
Сиділа на Якобовому ліжку, схрестивши ноги (кров стікала стегнами і сідницями), і почувалася неспроможною ні до чого.
«Якобе, щось станеться, — сказала. — Відчуваю, щось станеться».
А він відказав:
«Що може статися?»
«Не знаю, — сказала вона. — Відчуваю — щось станеться. Хтось може надійти»; а тоді він каже:
«До моєї кімнати ніколи ніхто не заходить. То чого б тепер хтось щось шукав у моїй кімнаті?»