«Все ж, Якобе, — сказала вона. — Мені страшно».
Але не поворухнулася, тільки знову повторила: «Відчуваю — щось може статися», — а сама думала про те, як тітка Лела колись стверджувала, що в житті жінки це така ж важлива подія, як і народження, а ще про те, чи залишиться кров на простирадлі Якоба, про те, що він лікар і міг би знати, що з нею сталося. Треба було тоді запитати тітку Лелу: Чи може так трапитися, що чоловік нічого не помітить?
Тоді він сказав: «Вимкнути світло?»; а вона:
«Ні. Залишайся коло мене».
«Якщо боїшся…» — сказав він. Тоді зупинився.
«Ні, — сказала вона. — Тільки не забирай своєї руки з мене». І ще: «Мені подобається дивитися на той абажур. Вже рік, як я не бачила лампи з абажуром». І знову: «Я мушу йти. Вже давно час піти», — але все ще не зробила нічого, що означало б, що вона йде; жодного руху, який означав би, що вона йде. Той рух їй ніяк не давався, хоч вона вже не лежала (встала з ліжка одразу по тому й одягла трусики та сукню). Якоб сидів коло неї праворуч, спираючись збоку на сталеві бильця ліжка. Вона ж сиділа, відчуваючи, як кров просочується в заглибину, що утворилася в сіннику під їхньою вагою.
«Ми знаємося вже два місяці, — сказала вона. — Ніколи б не могла уявити…»
«Хто б міг подумати, — сказав він. — Здається мені, ми знаємося віддавна. Зналися задовго до всього цього».
«Сьогодні точно вісім тижнів й один день, — сказала вона. — Тобі не здається, що це мало? Два місяці й один день… Й одна ніч».
«Здається, ми зналися завжди, — сказав він. — Та облишимо це. Ніч іще не минула», — а вона все ще не могла піти, і їй здалося, що чує якийсь шум у коридорі, тож лише притулилася до Якоба і прошепотіла «Якобе!», і тієї ж миті збагнула, що його вже немає поруч, він якось водночас тут і там, звідки чути кроки перед дверима, і відчула, як від страху втрачає дар мови, але ще до того, як змогла отямитися і подумати можливо, це була остання ніч з Якобом, перша й остання, ще до того, як змогла хоч щось подумати чи сказати, чи зробити, Якоб уже тримав свою долоню на її вустах. Вона вже була в шафі і зрозуміла, що двері шафи зарипіли, зачиняючись за нею, що відчула Якобове обличчя на своєму і почула його задиханий шепіт: «Це Макс», що до того, як встигла здивуватися чи принаймні запитати Який Макс, вона майже водночас почула обертання ключа у дверцятах шафи і Якобове Ja, ja та його кроки, що швидко віддалялися.
Тільки тоді второпала, чому не побачила Якобового обличчя, коли він сказав «Це Макс», і оте — про коротке замикання: світло зникло ще перед тим, як він зачинив дверцята, бо інакше вона б побачила Якобове обличчя, вона добре пам’ятає, що він не вимикав лампи з абажуром, і перед нею досі бовванів Якобів довгий силует, закарбований тієї миті, коли затулив їй спиною світло, а потім обернувся і простягнув до неї свою руку, вхопив її, щоб затулити їй рота і сховати до шафи. Зрозуміла, що тоді, коли він підняв і практично одним рухом переніс її туди, світло ще горіло, бо вона бачила темну щілину прочинених дверцят шафи і зрозуміла, що він ногою відчинив уже прочинені дверцята. Останнє, що вона тоді бачила, — це видовжена біла пляма, мов якась необбілована, підвішена за гак тварина, і тільки потім збагнула, що то був Якобів білий лікарський халат, бо відчула важкий, густий запах йодоформу й ефіру. Отже, темрява мала настати тієї миті, коли Якоб просунув голову і торкнувся її обличчя, щоб сказати, хай не боїться й оте про Макса і коротке замикання, бо дверцята тоді ще, мабуть, були відчинені, а вона не могла його бачити, лише чула тихесенький шепіт і його подих на своєму обличчі.
Стояла в темряві нерухомо, напружуючи очі, щоб віднайти світло в шпарині на дверцятах шафи, і здавалося їй, що шафа вібрує від її заціпенілого тремтіння, яке розходилося диктом на всю ту дерев’яну коробку, що дрижить і порипує, немов у ній б’ється якесь здоровенне серце, що його мають великі речі, чи якийсь безглуздий механізм на кшталт настінного годинника без циферблата і без міцної зброї стрілок: тільки шалене, невидиме і дурне тік-так-тік-так велетенського маятника. Її шия була жахливо скручена, аж так, що голова майже горизонтально лежала на плечі, але вона не наважувалася мацати рукою довкола себе в темряві (бо могла б скинути порожнього вішака для одягу) чи хоча б відсунути трохи далі той халат з кисло-гірким лікарняним запахом, що в’їдався їй в очі та викликав в утробі спазми блювоти.
Могла лише каятися, що не зробила цього трохи раніше, тоді, коли доктор Ніче намарно увімкнув вимикач коло дверей і коли відразу по тому почула його голос: «Це пахне саботажем»; треба було тоді хоч щось зробити. Відсунути халат (уявляла цей рух: вішак легенько ковзає дерев’яною перекладиною, прикріпленою до бічних стінок, потім зупиняється, м’яко торкнувшись тканиною дошки, витесаної з тієї ж деревини, що й уся шафа, наче народжені з однієї утроби, потім її рука обережно повертається і спускається вздовж тіла, торкається його так само безшумно, як повернулася в повітрі назад, ні до чого не доторкнувшись, й уявляє своє чисте, вивільнене дихання, і вдихає смолянистий запах сухої соснової дошки); зайняти якусь зручнішу позу, сісти навскіс або принаймні звільнитися від тієї перекладини, що притискає їй шию. А так вона наче в труні: живий труп: і згадує Анієлу. Пам’ятатиме завжди: еліптична бляшана вивіска на облупленому червоному фасаді ВИГОТОВЛЕННЯ ТРУН — У ПАСАЖІ ЛІВОРУЧ, що влітку ховається за листям диких каштанів, і кордубато, невправно намальований перст, який, мов перст долі, вказує в напрямку цвинтаря: У ПАСАЖІ ЛІВОРУЧ під розквітлими гілками дикого каштана; і вона пам’ятала важкий аромат каштанового цвіту і той завулок, що веде з Цвинтарної вулиці знову ліворуч. Зараз могла пригадати і крижані квіти на вікні, поміж якими вигулькнула сива стареча голова, мов голова якогось Фавна у папоротнику, і згадати його беззубий рот із вусами, обриси якого проступили крізь тьмяні квіти вікна, на яке дмухав, щоб розтопити кригу. Під його смердючим подихом зів’яла папороть, а тітка Лела зняла хустку, щоб він упізнав її: «Це ми, дядьку Мартине»; тоді у вікні загорілося жовте тремтливе світло, почулося обертання ключа в замку, і вона побачила скуйовджену фавнівську голову та вуса і відразу покаялася, що прийшла, ще до того як чоловік сказав: «А ця що, теж до мене на постій?» Але тітка Лела сказала: