Тим часом Шенк витягнув її з–під свого супутника і поклав на підлогу поруч. Катаріна кашляла і плакала, зовсім не розуміючи, що відбувається. Чорноволосий найманець коротко оглянув друга.
– Курва мати! – Він повернувся до Катаріни. – Бачиш, дівчино, що тут відбувається? Може, курва, сама підеш?
Вона кивнула, не в змозі розгледіти крізь сльози, як власні, так і ті, які видавив дим. Катаріна відчула, як найманець розрізав її пута, підняв на ноги й потягнув на подвір’я. Вона слухняно дозволила себе вести, думка про опір зникла. Їй просто хотілося вибратися із замку.
Коли вони вийшли на подвір’я, вона витерла очі рукавом і побачила свій особистий кошмар. Стайня була у вогні, стріляючи язиками вогню на десяток ліктів у висоту та обвуглюючи зубчасті стіни замку. Майже у всіх вікнах фортеці також палав шалений вогонь. На площі лежали мертві тіла солдатів батька та шведів, а на протилежному боці подвір’я йшов запеклий бій. Зграя строкатих найманців якраз влітала через ворота. Шенк свиснув, побачивши їх. Вони помітили його і за його сигналом кинулися в середину бійки між шведами та ченцями.
Чорноволосий найманець смикнув її за руку. Катаріна слухняно пішла за ним, відчуваючи його хватку на своєму зап’ясті. В іншій руці він тримав уже не пістолет, а меч. Вони йшли вздовж стіни. Дівчина відчула позаду мовчазну присутність Краузе, але не обернулася, бо дорогу їм загородили троє шведів і чернець, який, крім рапіри, тримав щось у лівій руці. Поки вони спостерігали, один із драгунів закричав і схопився за власне обличчя, кинувши свою зброю, хоча ніякого удару він не отримав. Двоє інших намагалися пробити неймовірно швидкі удари домініканця. На мить Шенк виглядав так, ніби хотів вдарити його ножем у спину, але передумав, і вони просто пробігли повз бійців. Лише тоді Катаріна озирнулася через плече й у примарному сяйві пожежі побачила почорнілого Краузе з обгорілим волоссям, який тягнув за собою огрядного голландця, Крістофа Ейве, так само, як її тягнув Шенк.
Вони пробігли останні кілька кроків і вискочили з воріт у темряву, яка, на відміну від яскраво освітленого вогнями подвір’я, ніби впивалась їм у глибину черепа. Краузе тричі пронизливо свиснув. Знову Катаріна не побачила нічого, крім оранжево–золотого квадрата воріт і розмитих тіней, що рухалися всередині, на протилежній стіні замку, ніби у моторошній комедії дель арте. Хтось страшно кричав. Десь пролунав єдиний довгий свист. Шенк відтягнув дівчину вбік, подалі від воріт.
Усередині замку засяяло кілька дивовижних, майже неземних спалахів, які миттєво освітили всю територію. Вони точно не походили від порохових пострілів. На секунду всі завмерли від подиву. Першим прокинувся Шенк і штовхнув дівчину.
Деякий час вони йшли в повній темряві. Вона почула, як до них приєдналися інші люди, які тупотіли важкими чоботами. Тільки коли вони вже були за добрі чверть милі від її родової фортеці, Краузе прошепотів:
– Коні?
– Розбіглися, – відповів йому інший шепіт. – Дівчина у нас?
– З нами.
– А Ельзевейр?
– Вбили, – несподівано заїкнувся Ейве і розплакався.
З усіх боків почулося сильне шипіння. Очі Катаріни вже трохи звикли до темряви, і в світлі яскравого місяця вона побачила Ейве — з випнутим животом, у брудній оксамитовій куртці, з подертими рюшами, всього у сльозах. Це було досить жалюгідне видовище, але дівчина на диво тверезо подумала, що, мабуть, і сама виглядає не краще.
"І чому я не пішла зі шведами?" – раптом гостро промайнула в її голові думка.
– Куди тепер? – запитав один із найманців, яких, як здивовано помітила дівчина до них приєднався принаймні десяток.
– На північ. Праворуч від місяця, – прошепотів у відповідь Краузе. — Тільки тиша!
Вони почали йти вздовж тракту в сторону лісу, про який Катаріна знала лише те, що через нього пролягала дорога на Кьонігсбронн. Жодного з батьківських маєтків вона не знала так погано — її подорожі були переважно на захід і південь, бо вважалися найбезпечнішими напрямками. Не пройшли вони й сотні кроків, як Катаріна почула:
– Шенк! За дівахою слідкуєш?
– Слідкую, пішли вже.