Ця мальовнича банда не була чимось особливим у виснаженій війною Німеччині. В дорозі її члени переважно займалися бартером між собою та уривчастими розмовами, сповненими північних регіоналізмів та незрозумілих для дівчини вульгаризмів.
– Бляха-муха. Дай мені майхер, я тобі п'ять зарядів відпулю і ще феніг докину віддам мушкет.
– Думаю, це ти з сосни на голову навернувся, та ще і на сонці перегрівся. Курва. В місті я за нього п'ять фенігів як просто так дістану, а ти мені таку фігню несеш!
– Зараз як дам по кабаку, хай береже мене Пресвята Богородиця! Дам тобі чотири пфеніги і вариво.
– На біса мені вариво, якщо в нас казанка немає? Казанок організуй, і я тобі дам.
– Я тобі казан на дупу виставлю, щоб ти по Руру ковзати!
Від уваги Катаріни не вислизнуло, що ця торгівля так ніколи і не дійшла до результату і в основному складалася з нескінченних торгів і обміну образами; вона незабаром втратила до неї інтерес, тому що та лише робила час приємним для тих, хто брав у ній участь. Її саму це заняття не приваблювало, а якби й приваблювало, то їй не було чим торгувати, бо все її майно пішло з димом, до того ж, теоретично, це було майно батька.
Шенк тим часом скреготів зубами. Йому стало зрозуміло, що в Ньордлінґені їм доведеться добувати транспортний засіб, а якщо бути точним: транспортний засіб для дівчини і голландця. Хлопці якось справлялися, особливо з огляду на останні події, але Катаріна і Ейве страшенно їх гальмували. За підрахунками Шенка, до полудня вони подолали щонайбільше дві третини шляху, а через п'ять годин маршу битим шляхом мали б уже бути в місті.
Незважаючи на черепаший темп колони, рівнина, перемежована невеликими пагорбами, почала все більше ходити хвилями, утворюючи специфічні, регулярні пагорби, що опускалися і піднімалися кожні кілька сотень кроків. Це ніяк не бентежило дорогу, яка тільки почала більше звиватися. Піднімаючись на пагорб за пагорбом, вони встигли спітніти і захекатися, тим більше, що день видався незвично теплим для такої ранньої весни, але вози і піші мандрівники, що все частіше минали їх, давали зрозуміти, що вони наближаються до міста. Нарешті пагорби обірвалися, немов відрізані ножем. За мить після того, як сонце зійшло в зеніті, вони стояли на краю Рісу.
За майже геометрично рівною лінією пагорбів земля стрімко спадала, утворюючи величезну улоговину з абсолютно пласким дном. Катаріна подумала, що це виглядало так, ніби хтось залишив на цьому місці відбиток велетенського кулака. Внизу простягалися сірі зараз й похмурі сільськогосподарські угіддя, подекуди перетикані гаями, а посеред рівнини мальовничою стрічкою звивалася річка Егер. Ніхто з них не міг знати, що це був ударний кратер - але навіть без цього знання краєвид робив несамовите враження. Трохи осторонь від геометричного центру плаского простору, ближче до них, у променях березневого сонця виблискувало кругленьке містечко Ньордлінген.
– Скажу вам, - буркнув Сойка Лоренц, побачивши це видовище, - що якби я призначив комусь велику битву, то саме в цьому місці.
Побачивши свій пункт призначення - тимчасовий, але все ж таки - мандрівники відчули, як в них вливається нова сила. Вони обережно спустилися з пагорба і, спотикаючись на похилому схилі, досягли дна улоговини. Решту три-чотири милі вони пройшли швидко і без нарікань, ніби поспішаючи дістатися до цивілізації.
Їм пощастило - була середа, базарний день. Вартові біля воріт були ситі по горло торговцями, лісорубами, циркачами, мандрівними блазнями, військовими у відпустці і у самоволці, зброярами, сідельниками, менестрелями, травниками, писарями, інтендантами та вільними селянами, що проходили під багато оздобленим імператорським орлом. Вони не звернули жодної уваги на кількох непримітних найманців, і ганза без проблем увійшла до міста.