– Так само, як і в будь-який інший.
– Ні, поганий, – наполягав іспанець. – Пані ж бачила, що відбувалося під містом. Військо Вільгельма згортало намети, готувалося до походу, вони, мабуть, уже в дорозі. Це означає, що Валленштейн також неподалік. Незабаром тут все заполонять розвідувальні загони та свавільні банди, рано чи пізно ви натрапите на одну з них. Вам треба йти на південь, оминаючи місто.
– Дорога вільна. – Катаріна махнула рукою.
– Не хочу здатися грубим, але я все ж більш досвідчений в цих справах. Пропоную пані рушити в тому напрямку, який я вибрав.
Дівчина заперечила.
– Ще один, який хоче, щоб я йшла в тому напрямку, в якому він хоче. Куди цього разу? До Гейдельберга? В Берлін? Можливо, в Константинополь?
– Майнц.
– Якого біса мені їхати в Майнц?
– Я надам вам притулок у моїх братів.
– Братів?
– Братів. Я домініканець.
Катаріна повільно підвелася і повернулася до нього з обличчям, яке раптом стало твердим.
– Домініканець?
– Саме так. Моє повне ім'я Домінік Ібаньєс де Еркісія. Я – ординарій ордену. І впевнений, що в нашому монастирі в Майнці ви знайдете притулок, якого, очевидно, потребуєте.
– Я так не вважаю, – дуже повільно промовила дівчина. Не думаю, що маю найменше бажання мати з вами щось спільне. Гадаю, тобі треба йти своєю дорогою. І негайно.
– Я заклинаю...
– Будь ласка, не заклинай. Будь ласка, йди геть. Це моє бажання.
Еркісія подивився на сонце. Було близько дев'ятої ранку. За кілька годин він має бути в місці, зазначеному в отриманих vocans. Він знизав плечима.
– Ви знаєте, в якій стороні Гербштайн?
– Як кулаком прямо в пику на північ, – втрутився Світлий.
– Як далеко?
– О третій годині будете на місці.
Ченцеві не потрібно було більше ніякої інформації. Він скочив на коня і поїхав, переконавшись, що сонце знаходиться праворуч від нього. Катаріна зітхнула з полегшенням. Вона боялася другого Тіленхайма.
Ейве, який досі сидів, на диво, тихо, вирішив заговорити.
– Пані Катаріна. Чи можу я попросити вас надати якісь пояснення? – безпорадно запитав він. – Я вже нічого не розумію. Відчуваю себе вівцею.
– Так. Так, звичайно, пане бакалавр. – Катаріна зітхнула. – Вибачте мені, будь ласка. Не було часу. Так от, ваша величність Шенк, начальник вашого ескорту, продав нас за тридцять срібняків.
– Що ви маєте на увазі?
– Герцог Вільгельм Гессенський зробив йому пропозицію, щедрішу за ту, яку він отримав від вашого університету. І він прийняв її. Була сутичка, і я втекла ось з ним . – Вона плюнула в той бік, куди пішов домініканець. – Ми повинні рухатися якомога швидше, нас можуть переслідувати.
– Я згоден з цим. І дозвольте мені сказати вам, що ця подорож занадто довга і повна пригод. Я не створений для таких речей.
– Як далеко звідси до Лейдена?
– Важко сказати. Гадаю...
– Як це: до Лейдена? – нахабно втрутився в розмову Світлий. – Мав же бути Кельн! Я не поїду з Німеччини! Пані, змилуйтеся над бідним селянином, я без батьківщини як хліба, я зів'яну, як тільки ступлю за кордон! Не знаю, що тут відбувається, і не хочу знати, мені на це начхати! І я страшенно боюся твого Шенка, тож відпустіть мене додому.
Хлопець опустився перед Катаріною на коліна, склавши руки, наче для молитві.
– Заспокойся! Шенк тобі нічого не зробить, бо його тут немає.
Графиня задумалася.
– Скільки від Кельна до Лейдена?
– Звідки я знаю? Я ніколи раніше не їздив далі, ніж до Гессена. Але це не може бути далеко, бо єпископство межує з Нідерландами.
– Давай укладемо угоду. Ми дамо тобі золотого. Ейве, у вас знайдеться? Ми дамо тобі золоту монету, а ти відведеш нас до Кельна. А тоді ти зможеш повернутися додому.
Селянин на мить замислився, але видіння того, як він отримає цілий гульден, мабуть, подіяло на його уяву. Він кивнув з нетерпінням, аж у нього затремтіли брови.
– Та хай йому грець! Гроші є гроші. Тато ще й похвалить мене за голову на плечах, якщо я привезу решту. Але мушу вам сказати, що той бородатий, який від'їхав, мав рацію. Йти зараз на захід – це авантюра. Якщо це взагалі можливо, то треба робити це негайно, поки армії не зіткнулися, бо якщо ми потрапимо в бій, то від нас залишиться тільки дим, ми просто потрапимо до солдатів, а і тоді буде привіт. А ще я вам скажу, що поруч з армією взагалі недобре перебувати, тому що голови у гультяїв гарячі, і ніколи не знаєш, що їм спаде на думку, якщо вони побачать цивільну особу. І ліси не допомагають, бо розвідувальні загони часто і по лісах їздять. Риссю на північний захід і молитися, це єдиний шанс.