Через прозорі термостійкі жалюзі проникало яскраве світло. День досягав апогея.
— Крім того, Янсіпе, — знову заговорив Арксі, — я давно хотів тобі сказати… це не просто хвороба, тобто… я певен, що це зовсім не хвороба!
Янсіп здригнувся, наче крізь нього пройшов електричний заряд. “Невже Арксі теж…”
— Трохи розуміюся на своїй справі, старий, — вів далі медик, — але тут зовсім інше. Не хочу нічого остаточно стверджувати, і все ж, думаю, справи надзвичайно серйозні. Мені здається… — тут він раптом змовк.
— Що, що, Арксі? Говори далі!
Арксі не відповідав. Він тупо дивився в куток. Там щось поблимувало. Потім світіння в кутку зникло, а з’явилося вже аж під стелею. “Світіння!” — Янсіп похолов. — А що коли мої здогади — правда?.. Ось і Арксі…” Світіння враз пропало.
Друзі оніміло переглядались, пригнічені якимось незносним тягарем.
— Послухай, Янсіпе, — майже вигукнув Арксі. — Це ж катастрофа, катастрофа!..
— Не впадай у відчай, друже мін. У тобі говорить страх.
— Так, старий, так! Саме страх! За всіх нас, за всю планету! Ти знаєш цифри? Ні? — Арксі болісно посміхнувся. — Так от, наші сумлінні статистики підрахували: з часу появи пандемії, тобто за три роки, населення планети зменшилося на два проценти. На два проценти!.. Ти щось розумієш? — Обличчя в Арксі стало червоним, як захід. — І всі вони померли від цього пекельного головного болю. Ти мене розумієш, старий?..
Арксі знову похилився в кріслі і заплющив очі.
Хоч і працював термогасник, Янсіпові стало душно.
Мозок свердлила божевільна думка: “Невже все правда? Невже правда?..”
— Арксі, друже! Не падай духом! Тримайся. Я мушу йти. Ми ще побачимо… — він погрозив кулаком у повітря. — Мені терміново треба повернутись до себе. Не здавайся, Арксі. До зустрічі…
В астрофізичному центрі, де Янсіп працював головним інженером відділу фізики ближнього космосу, було дуже шумно. Люди в малинових халатах метушилися, нічого не роблячи. Всі були вкрай збуджені.
— Що сталося? — Янсіп зупинив молодого фізика.
— Померли двоє з управління траєкторій, — кинув той і побіг далі.
Янсіп швидко зайшов до свого кабінету. Відразу відключив весь зовнішній зв’язок і ввімкнув емісійний захист. По внутрішньому селектору він зв’язався з двома своїми однодумцями, Олпетом і Дораном, і попросив їх негайно зайти. Через хвилину ті вже були в нього.
— Доране, замкни двері.
Доран мовчки повернув ключ у дверях і сів біля Олтепа.
— Друзі, — почав Янсіп, не підводячи голови, — друзі мої, про нашу гіпотезу ніхто, крім нас трьох, не знає. По-моєму, настав час вживати якихось заходів. Яких, ми поки що не знаємо. Ясно одне: треба сповістити хімічний центр. Зв’яжемося по каналу… — тут він запнувся, згадавши про світіння. Емісійний захист виключений, але…
Доран і Олпет уважно дивилися на Янсіпа і мовчали. Янсіпа вразив вираз їхніх очей, точніше, відсутність в них будь-якого виразу.
— Що з вами?
— Нічого, — разом відповіли Доран і Олпет.
— Голови не болять?
— Ні.
“Напевне, після приступу”, — співчутливо подумав Янсіп і вже не так збуджено вів далі:
— Тоді ось що. Зв’яжемося з хіміками і викладемо їм свої міркування. Але треба бути дуже обережними. Я навіть не певен, що наш емісійний захист… — тут він знову запнувся і озирнувсь.
Доран і Олпет дивилися на нього, як йому здалося, байдуже. “Якісь вони дивні сьогодні”, — знову подумав Янсіп.
— Отже, яка ваша думка щодо цього?
— Ми з тобою згодні, — слова Олпета прозвучали ніби звідкись здалеку.
— Добре. Отже, зв’язуватися з хіміками по… нашому каналу, а далі вирішуватимемо разом, — тихо сказав Янсіп, відчуваючи, що починає боліти голова. — Ідіть до себе і працюйте. Тут ще ця пригода, просто голова обертом іде, — зітхнув Янсіп і витяг з кишені таблетку біозину, наперед знаючи, що вона не допоможе.
Співробітники вийшли. “Чому вони сьогодні такі мовчазні? І якісь дивні, наче їх підмінили…” Думки, одна похмуріша за одну, роїлися в голові, що й так розколювалася від болю. Янсіп ліг і заплющив очі. Треба було думати, аналізувати, але в скронях вистукувала кров. Чомусь яскраво сплив у пам’яті один епізод, ще з того часу, коли стартував зореліт “Атемок”. Його маршрут пролягав у район червоних планет, де треба було провести заміри і встановити причини зміщення цих планет у бік зовнішнього кільця. До складу екіпажу входили троє астронавтів і четверо вчених. Серед них був і близький товариш Янсіпа, теж фізик, його й попросив Янсіп дати з корабля неофіційну радіограму. В призначений час апарат стартував і зник у глибині неба. Пізніше, уже сидячи в себе в кабінеті, Янсіп почув умовні сигнали з космосу. Він кинувся до приймача і натиснув на кнопку дисплея. Засвітився екран і видав радіограму: “Янсіпу. При старті боліли голови в трьох. На висоті одного планетарного радіуса від поверхні біль враз зник і вже не поновлювався. Ідемо своїм курсом. Почуваємо себе нормально. Тінез”.
Та дальші події закрутили Янсіпа, і він більше мучився своєю розгадкою, аніж діяв. А тепер треба поспішати…
…Звістка про смерть Арксі прийшла несподівано. Нею почався огляд новин за минулий вечір. Смерть товариша настільки приголомшила Янсіпа, що спочатку аж апатія охопила. До себе в центр він вирушив пішки. Янсіп і раніше любив робити такі прогулянки, щоб дихнути свіжим повітрям, побути на природі, відчути вранішній ритм життя. Але сьогодні йому хотілося побути на самоті. Янсіпа зовсім не цікавив зовнішній світ, здавалося, він втратив усі барви, наче хтось бездушно змив їх з дерев, трав, будівель, з усього, що рухалося вулицями, і навіть по небу пройшовся брудним пензлем. Рідна планета ставала чужою. Янсіп ішов, немов у тумані…
В коридорі вісімнадцятого поверху, де розміщався його кабінет, було людно. Коли Янсіп вийшов з ліфта, співробітники притихли, і їхні співчутливі погляди були звернуті до нього. Усі розуміли, як боляче переживає Янсіп втрату друга і однодумця, і готові були висловити йому свої співчуття. Проте зараз йому було не до того. Янсіп рішуче прямував до свого кабінету, щоб все заново обдумати і негайно діяти.
“З хіміками зв’яжуся сам”, — вирішив він, відмикаючи двері. Зайшовши, він швидко попрямував до столу, та тієї ж миті завмер посеред кабінету, наче вражений громом, його крісло було зайняте. У ньому вже сидів… він сам, Янсіп!..
Стоячи у найбезглуздішій позі перед столом, Янсіп зловив себе на тому, що його руки обмацують тіло. А очі не могли відірватися від того, хто сидів у кріслі. “Це галюцинація!”— промайнуло в голові. Однак таке припущення довелося відразу ж відкинути. Не було сумніву: перед ним — людина. “Та ні, це не галюцинація! Це… ніби я сам. Але ж… я ось, тут. Що за мана?! Я — це я. А от хто він?..” Трохи отямившись від першого потрясіння, Янсіп ступнув крок до столу і тремтячим від збудження голосом спитав:
— Вибачте… поясніть, що це означає? Хто ви?
— Я — Янсіп, — десь ніби з глибини пробився голос того, з-за столу.
Від сказаного Янсіп аж похитнувся. “Треба заспокоїтись і зосередитися, — гарячково заметались у ньому думки. — Це, напевне, жарт. А якщо й жарт, то… незвичайний”, — вирішив Янсіп і майже весело мовив:
— Гаразд, друже. Поясніть мені толком, хто ви, навіщо все це і як вам вдалося досягти такої схожості зі мною? Я спробую зрозуміти.
Янсіп роздивлявся чоловіка, що сидів у його кріслі, і думав: “Схожість неймовірна. От тільки очі якісь білі, ніби вицвілі. Навіщо ця комедія?.. Добре, що вчора забув вимкнути магнітофон. Хтозна, що буде далі…”
Кабінети всіх провідних спеціалістів планети були оснащені записувальними пристроями з дистанційною передачею фонокасети по каналу “сигма”. Це було зроблено з метою спрощення обміну інформацією, і тепер усі цікаві розмови, обговорення та наукові суперечки могли бути записані і відразу передані у вигляді хвильової фонокасети всім абонентам, тобто всім, у кого встановлені подібні пристрої. З невідомих нікому міркувань кнопку вмикача пристрою майстер прилаштував на пульті селекторного зв’язку на столі, а кнопку передачі фонокасети виніс на вікно, поруч з кнопкою жалюзі. Такі записувальні пристрої були новинкою, але їх за традицією все ще називали “магнітофонами”.