— Таж Полосін помер…
— Як — помер? — Очі в коротуна стали круглими.
— Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі.
— Що значить — пропав? — аж підскочив коротун. — У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну?
Тифієв мимоволі всміхнувся.
— Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому.
Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом.
Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору.
— Вибачте, — запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, — де знаходиться лабораторія Клоре?
— Клоре? Ліве крило, другий поверх.
— Дякую.
— Тифієв! — нарешті оговтався коротун. — Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною.
— До речі, — відрекомендувався він по дорозі, — Бартишев.
Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву:
— Заходьте.
— Я ж казав — не відчиняти дверей! — долинув із залу розгніваний голос Клоре.
Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима.
Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом.
— Кого там іще чорти приперли? — долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре.
— А, це ти, — упізнав він Тифієва. — Ну, нарешті!
— Упіймав! — несамовито заволав хтось під установкою. — Клітку давай!
Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним — молодий хлопець, розхристаний і розпашілий.
— Вона, значить, залізла під кожух, — розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, — а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене — за пальця. Ну, тут я… — він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: — Ви — Полосін?
— Ні, — відказав Бартишев, — це Тифієв.
— А де Полосін?
— Полосін помер…
— Як? — Обличчя хлопця видовжилося.
Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання:
— Це трапилося майже сто років тому.
Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений.
— Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? — спитав Клоре. — Як, по-твоєму, що це таке? — він вказав на клітки з тваринами.
— Хом’як і, по-моєму, полівка, — відповів Тифієв.
— Помиляєшся. Це — твори художника Полосіна! Щоправда, мимовільні. А ось і самі його картини, — Клоре кивнув у бік клумб. — Одна твоя, а дві мені люб’язно надав музей Комсомольська. Твій Полосін був посереднім художником, але… він геній! Йому вдалося перетворити тривимірний простір у двовимірний!..
Тифієв озирнувся і раптом в одній із клумб упізнав картину Полосіна.
— Тут, колего, ви помиляєтесь, — встряв у розмову Бартишев. — На мою думку, це згортання простору…
Але Тифієв уже не слухав. Він поставив свій портфель на підлогу, підійшов до клумби й опустився на коліна. Це справді була картина Полосіна, точніше, натура, з якої Полосін “змалював” свій твір. Те ж саме різнотрав’я, щоправда, трохи прив’яле… Тифієв зірвав одну травинку, зім’яв її між пальцями і підвівся.
— Щось подібне я й сподівався побачити, — стиха мовив він.
Його ніхто не почув. Троє вчених вели запеклу суперечку.
— Та яка різниця, як це назвати! — запально доводив Клоре.
— Найсуттєвіше, що хоча ми й змогли зробити зворотну розгортку картин Полосіна, проте й досі не знаємо принципу, за яким вони створювались! Боюся, що так і не дізнаємось…
— Ви сумніваєтесь у наших методах досліджень?
— Так! Тому що ми звикли розробляти якісь теорії, а тут нічогісінько немає. Порожне місце. У Полосіна було геніальне осяяння, за останні сто років нікому й на думку не спало нічого подібного. А того, хто зміг би нам що-небудь розповісти, — його вже немає.
— А от щодо цього в мене є сумніви! — голосно сказав Тифієв.
Усі замовкли і здивовано повернулися до нього.
— Щодо чого?
— Щодо того, що його вже немає.
У цілковитій тиші Тифієв попрямував до свого портфеля і розстебнув його.
— Перед вами останній твір Антона Віленовича Полосіна, — мовив він, дістаючи картину з портфеля.
Картина була виконана в тій самій манері. На товстому чорному пластику було зображено куточок осінньої тайги. Невеличка галявина з іще зеленою, та вже мерхнучою травою, два кущі барбарису зі стиглими ягодами, а між ними, схилившись над мольбертом, стояв художник. Голова його була повернута до глядачів, і здавалося, що він, весело примружившись, дивиться на нащадків.
Філімонов Євген
ІЛЮЗІОН
Ілюзіон
Повість
І. БАЛАГАН
На всій сорокакілометровій смузі пляжу вирувало життя. Прибережні селища, що розрослися спішно збудованими санаторіями, пансіонатами, таборами, кемпінгами і злилися в одну суцільну лінію, були переповнені відпускниками Многолюддя, здавалося, вже вихлюпнулось через край і перетворилось на мільйоннолику масу, яка верещала, ревла, невпинно щось жувала, пеклася на сонці. Люди весело, з криком хлюпались у хвилях, гамірливо відвойовували ще не займані латки гарячого прибережного піску, щоб очманівши від спеки, знову кинутись у море.
Я відчував непереборце бажання розчинитись у цьому рухливому строкатому натовпі, слухати шум прибою, довити солоні бризки, зануривши ноги у літепло ласкавих хвиль. Та натомість ми з Оленою нудились у довгій черзі, що огинала фанерний барак, до стіни якого було притулено велику афішу: зверху криво написано “ІЛЮЗІОН”, а нижче йшов перелік фільмів у програмі з рекламним описом технічних новинок, застосованих при зйомках. Не люблю я такі видовиська і не розумію масової пристрасті до них. Та особливо неприємно мені було від того, що моя Олена обожнювала подібні розваги й ні за що не погодилася б випустити з рук таку рідкісну для неї нагоду.
— “Ілюзіон!” Допотопна назва! У часи Чапліна так називали кожен другий синематограф.
— А може, вони відроджують традиції?
— Традиції Чапліна? У цьому хліві?
Олена поблажливо глянула на потріскані фанерні щити, на яких ще вгадувався голубий колір. З глибини барака долинали млосні звуки скрипки.
— А що? У цьому є своя екзотика.
— Чого вартий сам добір: “Безумне серце”, “Перше кохання” “Нарцис”!.. Суцільна парфюмерія, — не вгавав я.
— Дурниці! Головне — ефект присутності.
— Я б віддав перевагу ефекту відсутності.
— Тоді йди на пляж. Хто тебе тримає?
Олена відвернулась і рішуче ступила вперед. Поки добралися до столика, за яким юна смаглявка в бікіні, неспішно відривала квитки, ми встигли ще двічі пересваритися. Мовчки вмостились у переповненому бараці. Всередині він був ще непривабливішим, ніж зовні. На передній стіні звисав білий квадрат екрана, під розсохлими бантинами стелі три вентилятори мляво перемішували задушливе повітря. Глядачі дружно рипіли старими дерев’яними стільцями. На помості перед екраном з’явився товстун у чесучевому костюмі і, щомиті витираючи хустинкою лоба, почав щось говорити. Мабуть, його зовсім не обходило, що за гамором текст чути було лише в передніх рядах, бо не вмовкав, час від часу поглипуючи у зім’ятий аркуш паперу.