— Поворот не проґав.
Борис перестав жартувати і час від часу кидав нацмене насторожені погляди. Що ж, усе логічно. Моя поведінка мусила вселити в нього певну підозру.
Як я і сподівався, пам’ять послужливо підказала мені поворот, а біля одного з котеджів нога рефлекторно натиснула на гальма. Приїхали.
…Вечірку пам’ятав туманно. Шум, гамір, мішанина незнайомих і водночас знайомих облич, гучна музика, дружні обійми, поцілунки. Того вечора я, тобто Валентин Глінка, мабуть, веселився як ніколи, бо безперестану сипав жартами, анекдотами, співав, танцював.
…У напівтемній вітальні хтось бренькає на піаніно. Я з новою знайомою сиджу біля вікна. Її теж звуть Оленою. Популярне ім’я.
— Знаєш, Оленко, — звертаюсь я до дівчини, — я звик до порожнечі. Порожнеча не така вже порожня. Глянь-но у вікно. Все, що ти бачиш там, — безмежні простори порожнечі, яка незбагненна. Але…
Бачу Бориса, він когось вишукує очима серед пар, що тупцюють у танці. Мабуть, мене. Щезає.
— Але у цієї порожнечі дивовижні властивості, — веду я далі. — Типова галактика дуже схожа на завихрення, які виникають у склянці чаю, коли в ній покрутити ложечкою…
Навіщо все це базікання? Але мені так хочеться виговоритись.
— Завихрення вакууму породжує матерію! Зірки утворюються з вакууму, як пухирці в рідині. Матерія — це розрідження порожнечі.
Дівчина мовчить, таємниче усміхаючись.
— Так ось, Оленко, чи можлива така річ, як інертність порожнечі? Інерцоїд…
Її посмішка мене насторожує. Я замовкаю.
— У макросвіті діють зовсім інші закони, — нарешті озивається вона. — Так мене у школі вчили. Не знаю, чи доречно порівнювати вихор у склянці з галактикою. В принципі.
Ні, вона не така вже дурненька, до того ж підозріло добре знається на речах, протипоказаних гарненьким дівчатам. Тепер мене вже важко зупинити.
— Матерії немає звідки братися. Є лише порожнеча, тобто вакуум, як носій генів матерії. Фундаментальні ж дослідження вакууму тільки розпочинаються.
— Облишимо це, давай краще потанцюємо.
І справді, нехай горить вогнем цей інерцоїд вакууму. Сумнівна розробка, від якої відгонить чортівнею і псевдонаукою. Чи я мало від нього натерпівся?.. Боюся, що химерна пригода з “Ілюзіоном” теж пов’язана з ним.
Удосвіта, коли в домі ще всі спали, до мене зайшла Віра. Це моя двоюрідна сестра, про що я довідався ще звечора.
— Послухай, Валентине, що це з тобою скоїлось? — занепокоєно запитала вона.
— А хіба що?.. — ухиляюсь від відповіді.
— Не крути. Ти якийсь невпізнанний. Закохався, чи що?
— Невже я схожий на закоханого?
— Тоді навіщо дівчині баки забивав? Молов різні небилиці. Ну, гаразд, увечері побалакаємо.
Віра пішла. Як же мені тепер поводитись? Треба визначити лінію поведінки хоча б на найближчий час. По-перше, годі імітувати Глінку, у змові проти мене він не замішаний. Тим паче що на заводі він у пошані, і мені його не замінити. Мій власний висновок, що Глінка здатен лише на банальні витівки й примітивне спілкування, луснув, як мильна булька. Не такий він уже й простий, як видалося на перший погляд. І люблять його не лише за життєрадісну вдачу. Спортсмен, кращий оператор стану, автор дванадцяти свідоцтв на винаходи — ось хто такий справжній Глінка. От тільки де його шукати? За логікою, він має бути в моїй тілесній оболонці й робити те, що я, — шукати себе. А може, в цьому й весь фокус, щоб примусити шукати його? Тоді я робитиму інакше. Треба хоч під землею, а знайти тих вівісекторів від “Ілюзіону”. Це — по-друге. Й останнє — Олена… Де вона?
Я рішуче відкинув ковдру. Сьогодні ж рушаю додому!
Рідне місто зустріло мене непривітно. Ще на вокзалі обдало холодним дощем, відшмагало вітром і кинуло у вировисько міського транспорту.
У череві автобуса все спресовано до краю. Впівоберта до мене стояла вродлива пишноволоса дівчина. Але не вона привернула мою увагу. За красунею, мало не рвучи держаки, повиснув огрядний чоловік. Від напруги й тисняви його верхня губа і почервонілий лоб зросилися потом. Я мало не скрикнув — це був адміністратор “Ілюзіону”!
Протиснувшись на кілька сантиметрів уперед, я торкнув його за плече і тихо промовив:
— Ви були адміністратором “Ілюзіону”?
— Був, а що? — насупився товстун.
— Річ у тім… — затнувсь я на мить, — що і я там був.
— Мало хто там був. Популярне видовище, — іронічно гмукнув він.
— Надзвичайно, — ніби не помічаючи його іронії, притакнув я. — Але мова не про те. Там зі мною скоїлася дивна пригода. Я вийшов звідти зовсім іншою людиною.
— Що ж тут дивного? Мистецтво — велика сила!
Він явно глузував. Все в мені збурилося, давався взнаки Глінчин норов, але я пригамував його. Вчинити скандал було не в моїх інтересах, тому я вів далі спокійніше:
— Одне слово, вийшло так, що під час сеансу мене підмінили. Зараз я інший.
— Ага! Лено, там більше нікого не було з такими порушеннями психіки? — несподівано звернувся він до пишноволосої красуні.
Мене як блискавкою вдарило. Ще одне Олена! Отже — це одна компанія, вони заодно і все зна ють. Красуня вдавано співчутливо хитнула головою.
— Треба ж таке! Вкрали його у нього, і де він колиш ній тепер, невідомо.
— Буває, — усміхнувся адміністратор.
Тут уже я не витримав. Розштовхавши пасажирів, міцно взяв товстуна за барки.
— Ось що я вам скажу: все ви чудово знаєте. Ви з однієї зграї. І той із Тюріна теж. Рано чи пізно дізнаюсь, навіщо ви це зробили. А зараз здам, куди слід, або… просто наб’ю пику.
— Спокійніше, спокійніше, — примирливо мовив товстун і, несподівано спритно крутнувшись на місці, вхопив свою супутницю за руку й рвонувся до дверей.
Я кинувся за ним, проте стулки дверей автобуса, який саме рушав із зупинки, зачинилися перед самісіньким моїм носом.
IV. РІК ТОМУ…
Олена, як завжди, з’явилася несподівано.
— Давно чекаєш?
— Сто років.
Вона подалася до мене, і я відчув тепло її тіла з-під розстебнутого пальта.
— Від тебе пахне аптекою.
— Отакої! — Вона розсміялася. — Скажеш мені про це років через сорок…
— Ні, це комплімент. У дитинстві аптека на нашій вулиці здавалася мені найпривабливішим місцем на світі. Від неї віяло запахом таємниці.
— А для мене таємницею були горища й дахи. До тринадцяти років не злазила з них.
Прохідними дворами ми вибралися на знайому безлюдну вулицю, що закінчувалася безлистим темним парком.
— Десь тут, — показав я на гущавину голих стовбурів, — ми сиділи тоді… пам’ятаєш?
Вона ствердно кивнула. Назустріч нам з бічної алеї вийшла жінка в оранжевому пальті. Вона котила дитячу коляску. Я довго вдивлявся у цей язичок полум’я, що миготів серед сірих дерев.
— Сядемо? — Олена показала на вимиту затяжними осінніми дощами лаву з вмерзлим у заглибинах прозорим льодком.
— А тобі не холодно?
— Ні, — її бив легенький дрож. — Сідай, мені хочеться побути тут. Андрійку, що ти зібрався робити?
— Піду до Свічні.
— Яз тобою. Хочу тобі допомогти.
— Це моя справа, тут допомогти неможливо.
— Даремно ти так. Я знаю, що кажу.
У її словах вгадувався якийсь підтекст. А може, самовпевненість закоханої жінки, яка переконана, що їй під силу розібратися в усіх чоловічих справах.
— Гаразд, ось мої наміри. Я скажу твоєму унікально логічному Свічні, що розпрощався з інерцоїдами й подібними псевдоідеями. Зокрема, з вакуумом. Попрошу якусь ґрунтовну тему з перспективою реального впровадження, наприклад: “Гідродинаміка рідкого середовища у сучасних автоматичних передачах”. Мені набридли примарні гіпотези. Я пересвідчився, що змарнував час на дурниці. На розв’язання задач, на яких уже поламали зуби не такі мудреці.
— Говори, говори, — Олена нетерпляче повела плечем.
— Розумієш, спочатку кожен вважає, що треба братися лише за фундаментальні завдання. Приміром, кожному астрофізикові-початківцю хочеться переглянути другий закон термодинаміки на підставі останніх даних радіоастрономії. Вічний двигун, просторово-часова єдність, причинно-наслідкова залежність, одне слово, маса усталених речей, які кортить перевірити. Адже скидати ідолів завжди приємне… І мене тоді спокусила ця проблема — природа усього нинішнього. Хоча я весь час думав, що це якась грандіозна містифікація. Воно невловиме — це нинішнє: тільки-но виникнувши із неіснуючого майбутнього, воно одразу стає минулим.