Треба викликати лікаря, ці фантастичні марення до добра не доведуть. Але в трубці знову лише часті гудки. Повісив її, і тієї ж миті задзвонив телефон.
— Слухаю.
— Андрію, як ти, Андрію?
— Хто це?…
— Олена. Ми щойно…
Я натиснув на важіль. Знову починається… Пошкутильгав до ліжка. Проходячи повз стіл, глипнув на стос списаних аркушів. Оленчиним почерком (і моїм водночас) косо й криво на них були записані якісь божевільні, немислимі формули. Я спробував розібратися в них — і не збагнув жодного слова! Мабуть, я був усе-таки дуже хворий…
VІІІ. НАД ПЕРЕХРЕСТЯМ
— Сюди, — показав Вадим на вхід до вбого прикрашеного цегляним орнаментом будинку.
Ми підійшли до нього з тилу. Подвір’я було оточене різними прибудовами, сараями, загиджене собаками. У кутку двору — імпровізований каток: двоє дівчаток у шубках мовчки гойдалися на гойдалці, звареній із труб.
Ми піднялися по сходах, захаращених усіляким мотлохом. Звідкілясь долинало цокання друкарської машинки.
Вадим спинився біля оббитих дерматином дверей і штовхнув їх. Біля входу я встиг помітити табличку — чорні літери під склом невиразно повідомляли про якийсь “центр”. З вузького коридорчика було видно кімнату з великим вікном, там сиділа молоденька друкарка й захоплено працювала, випнувши від старання губи. Коли ми проходили повз неї, вона підвела очі й усміхнулася мені, як давньому знайомому. Я не одразу впізнав у ній музу автобуса, Лену, чарівну всезнайку.
— Далі, — сказав Вадим.
Ми звернули у тупиковий коридор. Тут, у бічній темряві, горіла слабенька лампочка, на стінах висіли стенди. і Вадим смикнув за ручку останні двері й мовив з порога.
— Ми прийшли.
— Заходьте, — почулося у відповідь.
Знайомий голос. Адміністратор стояв в еркері напівкруглої кімнати, яка випуклістю виходила на перехрестя Демидівської і Другої Червоної — я одразу впізнав їх, хоча ракурс був незвичайний. Під вікном приткнувся старий двотумбовий стіл, з яким контрастувало новеньке крісло, що оберталося, кілька. стільців вишикувались під стіною. Там же — два новенькі стелажі, заповнені папками й книгами. Стоси нерозібраних книг і журналів під вікном, а ще — відчинений допотопний сейф з двоголовим орлом на внутрішньому боці дверцят.
— Сідайте, — запросив адміністратор.
Він був утомлений, заклопотаний, та, приймаючи мене, гостинно усміхався. Я не помилився — саме гостинно.
— Я не потрібен, Роберте Павловичу? — спитав Вадим уже з суміжної кімнати.
Вікон у цій кімнаті не було, і в напівтемряві можна було розгледіти нікелеві накладки на округлому емальованому барабані. Під ним лежала бухта синього нейлонового шланга, на ній — старий електронний калькулятор.
— Непорядок творення, — сказав адміністратор, простеживши за моїм поглядом. — Ми щойно перебралися сюди. Не хороми, звичайно, та на перших порах і це зійде.
Він задоволено роззирнувся. Колишні купецькі апартаменти, безліч разів перероблені для потреб нового життя, нагадували загнану шкапу, яка покірно чекає, чим же її нав’ючать цього разу.
— І звідси піде ваше велике починання.
— Саме звідси. — Адміністратор, очевидно, теж належав до племені оптимістів. — Чом би й ні? Згадайте, в якому сараї починали роботу подружжя Кюрі.
— Підходяща аналогія.
— Аналогія ця зобов’язує, маєте слушність. — Він сів у крісло й несподівано гостро глянув на мене: — Ну як, приємно знову стати собою? — Адміністратор зареготав, обертаючись разом із кріслом.
— А ви ж як гадали? Бували колись у чужій шкурі?
Товстун спохмурнів.
— Я з неї не вилажу, щоб ви знали. Моя кодова кличка у вас — “Адміністратор”, чи не так?
— Так.
— Відповідає дійсності. Бачте, я став керувати єдиним у країні центром по вивченню інтуїції. До речі, Вадим ознайомив вас із суттю справи, хоча б коротко?
Я розсміявся.
— Вадим — еталон стислості.
— Ясно. Він прекрасно знав, що я захочу зробити це сам. А як Руденки відреагували на його прихід?
— З підозрою.
— Не звертайте уваги, вам уже там не працювати. А тепер до діла. Ви вже знаєте своє місце в п’ятірці. У пентаді, як її гучно охрестили, ви — лідер. Але це не означає, що поза п’ятіркою ви щось надзвичайне. Найбільший потенціал інтуїції — у Олени…
Він пильно подивився на мене. Видно, знав про наші стосунки. Мені стало не по собі: не вельми приємно, коли про тебе знають майже все.
Він постукав пальцями по склу, зосередився.
— Вадим розповів вам про ККІ?
— Колективні кільця інтуїції? Так.
— А ви розшифрували свої записи?
— Це настільки вище від мого рівня, що працювати доведеться довго.
Адміністратор знову зареготав.
— Знову ви про своє! Кустар-одиночка, бачте, все ще нічого не збагнув… Розшифруємо спільними зусиллями. Тепер, слава богу, отримав офіційний статус. Це дає значні переваги, але й дещо сковує свободу дій… таких, як операція “Ілюзіон”.
— До того ж цілком протизаконних. З явним порушенням прав людини! — не витримав я.
— А як ви розумієте права особи?
— Право людини бути самим собою.
— Ну от, бачте, наші погляди цілком збігаються. А до моменту “Ілюзіону” ви готові були переродитися у чортзна-що. Як особистість.
— Звідки ви це взяли?
— Ваш перехід до Руденка, відмова від теми — вашої кровної праці, — це, щоб ви знали, був ваш крах… Інерцоїд поля, вакуум, як зворотний бік матеріальності, одне слово, такі роботи цілком у руслі вашого покликання. Це у нас перевірено на спеціальних тестах.
— Слід гадати, ви знаєте про мене більше, ніж я сам.
— Ми всі в п’ятірці достатньо знаємо одне одного, — кинув він примирливо.
Помовчали. Знизу, від перехрестя, долинав гул автомобілів, стрекотіла Оленина машинка.
— Одне слово, наша інтуїція збігається за всіма параметрами, утворюючи спільний арсенал інтуїції, так звану пентаду. Не подобається мені цей термін, та що вдієш… Зате рівень інтуїтивного проникнення підвищується не в п’ять разів, зважте, а значно більше… Особливо в момент збігу піків.
— ?..
— Оптимумів активності.
— Але ж інтуїтивне знання недостовірне!
— Дурниці! Ми уявлення не маємо, як воно народжується у нас, ми просто користуємося ним, і все. З недовірою, правда, з острахом, оскільки часом інтуїція підводить.
— От бачите.
— Але ж так само підводять експериментатора й недостатньо вивірені прилади. І відсутність навичок роботи з ними. Треба вивчати інтуїцію, може, навіть як багатообіцяючу функцію людського розуму.
Останні слова прозвучали з пафосом. Адміністратор підвівся, легенько потягнувся. Видно було, що він не звик засиджуватись за столом.
— Ми зібрали вже сім п’ятірок, — сказав він. — Робота копітка, виснажлива, зате результат втішає… Знімати дистанційно параметри психіки навчилися зовсім недавно. Тому й виникла ідея “Ілюзіону”. Під виглядом атракціону, видовища…
— Низькопробного, — перебив я його.
— …ми могли проводити свої дослідження з будь-ким із глядачів під час сеансу. Ваші параметри дала нам Олена…
“Коли ж це? А-а, згадав! Ще у Фляка… Справді… вона привела мене до своїх церебральників, наче жартома клеїла датчики на лобі й таке інше… Отже, Олена…”
— І тоді ж ми вирішили продемонструвати вам небезпеку вашого переродження. Буквально дати вам змогу побувати в чужому обличчі. Чули щось про параперсоналізм?
— Доводилося дещо. Лжевчення про переміщення душ?
— Не душ, а свідомостей. Так от, Глінка зголосився бути донором, Олена затягла вас до кінотеатру… А до цього ми півтора місяця обстежували глядачів. Кінотеатр — дуже зручне місце. Спробуйте-но змусити людину три години просидіти майже нерухомо, а в кіно вона на це приречена. Так от, про вас: зізнаюся, ми не розраховували на такий успіх. Ну, думали, триватиме день-два…
— А щоб вам, вівісектори! Ну, а зміщення в часі?
— Не в часі, а в свідомості. Якусь частину власного досвіду Глінки ви сприйняли блискавично, проживши два місяці його життям і тут же забули його повністю. Цей ефект ми ще недостатньо вивчили.