— Припустимо, то моя робота на півставки — так, здається, ви називаєте роботу за сумісництвом? А що? Дякуй богу, що в нас є такі бригади. Хоч бацили тебе не сточать — усе культурно, чисто і навіть артистично. Одні йдуть до театру, інші, хто багатший, — до нас. Мистецтво — ось хребет нашого хобі.
«Що артистично працюють, то це вже точно, — згадав Пильнюк Докіїних подружок. — Але всі вони заражені якимось прагматизмом, — почав дошукуватись вад. — Немає у них сердечності. І ласкаві, а якісь нещирі. Та й Докія добряче стерво», — сердито подумав він, зиркнувши на фотографії, що віялом розсипалися по ліжку.
— Але ж і твоє тіло на тих шедеврах. Моя ганьба поруч з твоєю. — «Із жінкою, може б, і не годилося говорити таким тоном, — подумав Пильнюк, — так сама ж наражається».
— То моя реклама й гонорар, — без усякого сорому, як про річ звичайну, сказала Докія. — Якщо з тобою не дійду згоди, знімки надрукують у журналі. Туристи їх випадково прихоплять з собою, і хоч один примірник, а потрапить до твого інституту. «Дотанцювався наш Тихін», — скажуть твої колеги. А батько від ганьби покінчить життя самогубством, заповівши все майно онукові. Чи не так?
— А про нього звідки знаєш? — скинувся Пильнюк. Хоча що тут запитувати… — Значить, все-таки вважаєте мене перспективним спеціалістом, якщо так досконально вивчили біографію… То вже розщедрюйтесь на десять співробітників плюс дві друкарки. Тебе можу взяти секретаркою. — Він грав зараз всесильного інженера Гаріна, який, було, вирішив, що його гіперболоїд — то ключ до панування над смертними. Та на відміну від самовпевненого інженера Пильнюк іще сумнівався щодо вартості «ключа», і тому, внутрішньо готовий до зради, уголос він би ніколи не визнав, що обрав такий спосіб помсти своїм недругам і заздрісникам. Він грає, жартує, він стоїть на порозі, готовий щомиті або зайти, або вийти. Але він зовсім не хоче, щоб його тягли, підштовхували — ініціатива повинна бути в його руках.
Докія в цю мить теж подумала про ініціативу, відчувши, що втрачає її, відколи згадала про онука. А клієнт, бач, одразу й скористався тактичною помилкою. Що ж, доведеться виконувати повний варіант…
Вона підійшла до бара, вмонтованого в стіну, взяла пляшку тонізуючого напою, неквапливо відкоркувала її, налила пінястої рідини у келишок, а в пляшку непомітно кинула маленьку голубу горошинку. Вмостившись у кріслі, що ледь вміщалося між баром і ліжком, Докія ліниво пригублювала свій келишок, зрідка поглядаючи крізь нього на веселе сонце, що пробивалося в невеличкий, але охайний номер.
— Ну й система ж у вас, ну й звичаї, — не стерпів Пильнюк, ковтаючи слину. — Кожен тільки про себе дбає. Могла б і мені подати… Я потім тобі кілька днів відгулу дам.
— А я не годжуся тобі в секретарки. Сам переконався, що я жінка єн тодо ель вігор де ля віда, тобто, як у вас кажуть, нівроку. А з тобою тільки морока… Так що не подаватиму я тобі пепсі-колу. І взагалі, нам пора прощатися — віл рисаку не пара.
Докія почала одягатися.
«Ну й не треба», — ображений Тихін піднявся з ліжка, зробив кілька вправ, щоб заспокоїтись, хильнув із пляшки прохолодного напою, — все-таки розмова була не з приємних.
— А чому це ти мене бракуєш?
— Половинчатий. Як клоун — одна ногавиця червона, а друга біла. Хочеш побільше урвати — це прекрасно, значить, маєш смак до бізнесу. Але ти не хочеш платити… Після твоєї правки заява про політичний притулок втрачає гостроту. Або ти нас вважаєш дурнями, або, даруй, сам… І тут, бачиш, у тебе «або — або». Нам же потрібні чіткість і точність. Задарма тільки сніг падає.
«Яке вона має право говорити зі мною таким тоном? Забула, хто я? Повчає, бач, насміхається. Отаке ніщо…»
Тихін відчув непереборне бажання покласти цього ідеологічного противника на лопатки й довести свою цілісність. Він би негайно так і вчинив, якби пачка фотографій не нагадувала, що десь за стіною сидить колега цієї душоловки і клацає апаратом.
Докія ніби прочитала Тихонові думки — підсунула крісло до стіни, вилізла на нього, дотяглася рукою до плафона, відкрутила, вийняла звідти фотоапарат. З шухляди, що була навіть не замкнута, видобула рулончик плівки.
— Візьми негативи. Хай пропаде пропадом заробіток — не хочу, щоб моє тіло бачили поруч з твоїм, ще в симпатії до совітських звинуватять, а я ж не вічно буду молодою, треба й про майбутнє дбати… Та й дівчат варто пожаліти. Їдь додому, половинко, ні риба ні м’ясо, ні чортові свічка ні богові кочерга.
«Все-таки переплутала слова останньої приказки, — зловтішно посміхнувся Тихін, — Не дуже вона й мовою володіє, а ще повчає».