Залишившись у номері самі, Тихін і Докія якусь мить мовчали.
— Не знала, ке знала, Тихоне Руслановичу, що ви сексоман, — сухо, перейшовши на «ви», мовила «наречена». — Але тепер ви мені тим більше не потрібні. Така ганьба… — Знову помовчали. Докія скрушно зітхнула і, ніби виправдовуючись, пояснила: — Рятувала вас від скандалу не лише через свою дурну жіночу добрість, а тому, що бабуня коломийок мене навчила — честь вашого співучого краю мені теж дорога. На жаль, грошей для вашого штрафу не маю, але провести до тітки, щоб дорогою не встряли у якусь нову халепу, можу. Коли щось треба — дзвоніть. І нехай у цих краях я буду у вас останньою жінкою.
Тихін мов проковтнув язика. У такому зашморгу він дце ніколи не бував. Навальна млявість та байдужість до всього світу полонили його душу й тіло — все одно йому зараз, де він, у чиїх обіймах, хто дає йому манну кашку з чайної ложечки чи з коров’ячої автопоїлки…
Докія глянула на годинник. З моменту, коли Тихін випив пепсі-колу з горошинкою, минула година. Поведінка була типовою: сильне збудження, потім страх, а тепер байдужість. Хвилин через десять клієнта здолає сон, тому, щоб ефектно завершити сеанс, слід поспішати.
Докія підсунула Пильнюкові заяву з проханням про політичний притулок. Усі Тихонові виправлення олівцем безслідно зникли.
— Що це? — ледь розтуливши задерев’янілі губи, запитав Пильнюк.
— Прохання зважити на незловмисність вчинку і відпустити з миром додому. Прочитайте…
— Я вірю тобі, Док…ка, ти порядна жінка, тільки не зав… важай спати.
Тихін ледь спромігся розписатися на трьох примірниках і поринув у глибокий сон. Зайшов синьйор у сірому костюмі, забрав папери, поцілував Докію і мовчки зник.
Докія, немов сестра-жалібниця, вклала Тихона на ліжко, погладила по голові і ніжно заспівала колискову, якої навчила її бабуня:
Насилу вивільнив Тихін свою затерплу голову з лещат і, розгніваний та обурений, почав їх обмацувати. Аж вони — м’якенькі. Роздивився — то просто голова трапила під подушку, от і задихався, немов у пеклі. Глянув на годинник: календарний циферблат застряв на межі діб. А якби механізм був швейцарський, то слово «ремонт» можна було б і забути. Притулив до вуха, крутнув пружину. Хе! Завод давно скінчився. Так що рідну промисловість даремно гудив. «Скільки ж це я спав і де я? Снилась якась гидота. Ніби мухою був чи осою, по мармеладу бігав, одна половинка якого рожева, а друга — біла. Біжу, спотикаюсь на рівній вісьовій лінії, якраз між кольорами. Їсти хочеться, а зупинитись не можу, так розігнався. Приверзеться ж… а все через оцю подушку».
Тихін звалив її ліктем на підлогу, вона глухо шмякнула, і звук той потонув у портьєрах, фіранках, килимках.
«Де я? От Докія! Напоїла фірменим нектаром так, що не тільки лещата, а й гідравлічний прес привидиться. А куди ж сама завіялась? І де годинник звірити?»
Тихін запитально подивився на ряди кнопок біля ліжка — написи не фокусувалися. Почав натискати усі підряд. «Хоча б лишайна кішка десь занявчала. От так сервіс! Розкажи кому вдома — не повірять! Ноги моєї тут більше не буде! Є куди ліри понести».
Почав шукати свій одяг: зазирнув у шафу, до ванни, понипав очима по стільцях — чортма… «Напевне, чистять, прасують», — заспокоїв себе. Засмоктало під ложечкою, і Тихін спробував пригадати, коли це він востаннє обідав. Хоча б чашечку кави зараз, Не відмовився б і від спагетті. Тихін знову натиснув усі кнопки. Цього разу не безрезультатно: зайшов чоловік у сірому костюмі. Ніби знайоме обличчя… Але чому з портфелем? І що за манери? Замість привітання — кивок, мов старцеві копійка. Голод додавав Тихонові роздратування.
— А чого це ви, пане-синьйоре, змушуєте мене в країні скрипок грати на баяні? — кивнув на сигналізацію. — Котра година?
— Ви заплатили за дві доби, синьйоре. Вони вже минули. А спите ви… — чоловік подивився на годинник, — спите тридцять чотири години.
«Отак у хоркати! Оце так жінка! — захоплено згадав Докію. — Гібрид грому й блискавки. Хоча… цілком Імовірно, що напоїла якимось фірменим».
— А де моя розрадниця? — безцеремонно спитав Тихін.
— Вона… вона туристів по руїнах замків водить.
— Переконуючи їх, що ваші прадіди були гостинними та добропорядними? — не втримався від іронії.