— Я обслужу вас, — запропонував чоловік.
— За кого ви мене маєте? — обурився Тихін. «От безсовісна Докія — кинути голодного віч-на-віч з місцевими динозаврами. І де я уже бачив оцей сірий костюм, оці вусики?..»
— Після інциденту, що стався позавчора, синьйорити бояться до вас заходити, — спокійно пояснив «сірий костюм».
— А що ж таке сталося? І принесіть нарешті мені одежу!
— Поки не сплатите борг, одежу вам не повернуть.
— Та ви що? Ні, тут таки не знаєш, чим тебе здивують. Мій піджак у трьох місцях світиться, шановний, — повісьте на дерево — і горобець не сяде. Отака країна і такі копійчані замашки! Чи, може, я напив-наїв, що і в рахунок не влазить?
— Не в цьому суть, синьйоре. — Чоловік вийняв з портфеля папери, подав Тихонові. — Згідно з цим актом ви мусите… Та самі читайте.
Тихін глянув мигцем — по діагоналі. Та здивування змусило його повернутися до перших рядків і прочитати все уважно. Дійшовши кінця, зареготав, аж засапався.
— Це що, у вашій богадільні й доторкнутись ні до кого не можна? Ви хоч уявляєте, що мантачите? Все одно, що в костьолі карати віруючого, який хреститься і мадонні свічку ставить. У вас яка освіта?
— ??
— Ну, скільки класів кінчали, теорему Піфагора вчили?
Молодик мовчав, тільки м’язи перекочувалися під сірою тканиною.
— Соромно й сказати? Ну, не говори, голубчику. Сам бачу, що з Архімедом ти не знайомий. Скрізь біда з виконавськими кадрами… Дефіцит професіоналів — самі забортники…
Чоловік акуратно склав папери, мовчки показав на третю кнопку, — мовляв, дзвони, як знадобимось, коли живіт до хребта прилипне, — зачинив за собою двері.
«Ну що ж, будемо визрівати. Якби оце ще підкормка… Коли я заарештований, то мусять годувати, і за номер платити не треба».
Тихін увімкнув телевізор і вмостився в кріслі. Гола спина прилипала до оббивки, невідомо ким обшмуляної, бо, напевне ж, перебувало у цьому сідалі… Гидко… «Арештант» розстелив на кріслі ковдру, зверху поклав простирадло. Сів, обгорнувшись, ніби щойно вийшов з купелі.
Демонстрували нові сигарети й модні декольте, автомобільні шини й м’ясисті губи, що апетитно плямкали, підхоплюючи султанчики з тіста.
Тихін відчув, як увесь він наповнився пекучим шлунковим соком, що вже й слину ковтнути нікуди. Аж в очах потемніло. Зайшов до ванни, сьорбнув з крана води. Та нараз пригадав, що водогін цей існує ще з середніх віків, і в його лабіринтах, напевно, теж водяться султанчики, тільки живі. Набрав у склянку води, придивився. Так і є! Ледь видимі біленькі ниточки, шмигають, метушаться. Тьху ти, навіть їсти перехотілося.
Із подій минулих днів не пам’ятав нічого «такого», про що в акті розписано. Докію, ніде правди діти, уявляв чітко і в різних ракурсах. А щодо покоївки?.. Примітивна фальшивка, вирішує Тихін. Хочуть спеціаліста собі переманити, певне, спокою не дає його відкриття. Ну, та їм видніше… Але чи варто з ними зв’язуватися? Недарма ж у їхній країні високий рівень «відпливу умів». А такого фахівця, як він, всюди радо приймуть. Макаронники ж замість того, щоб культурно запросити на диспут, заплатити за лекції, грубо шантажують. Думають, що злякають, що так їм дешевше обійдеться. Та після боротьби із Швидким Тихону вже нічого не страшно!
— О, мама міа, хоч локшину мені принесуть?! — простогнав, одвертаючись від екрана, де за сервірованим столом пригублювали келихи з голубого скла, — диктор шанобливо коментував сніданок якоїсь доброчинної сім’ї. — Суспільство споживання! — вилаявся Тихін і вимкнув телевізор. Але, на диво, страви і губи не зникли з екрана. «Зіпсувався вимикач, — подумав злостиво. — Теж мені якість! До японської їм, як солярці до «Пшеничної». Пошукав штепсель — немає, спробував витягти телевізор із ніші — не вийшло. Ліг, поклавши подушку-лещата на вухо, — може, вдасться задрімати.
Але це вже просто хамство! І в такий спосіб вони хочуть завербувати його у свою віру? А в тітки саме сезон вареників — із сиром, печінкою, ягодами…
— Ей, там! — сердито гукнув Тихін, скинув із голови звукопоглинач і визирнув у коридор.
Порожньо, хоч плакати клей, лише черевики виблискують під дверима кожного номера. «Почищені. Сервіс! А копни глибше — показуха одна! З дурних туристів гроші викачують, демонструючи їм руїни та бите каміння… Костюм би можна і в сусіда позичити, але ж документи…» Натиснув третю кнопку. Цього разу чекати не довелося.
— Що синьйор бажає? — Той самий молодик у сірому костюмі сів на той самий стілець — ніби й не виходив з кімнати, тільки зараз він щось спішно дожовував.