— Лейтенант.
— Ну, ясно — маршал у вертепі не приймає. Моська проти слона. Неси локшину. На двох неси. І костюм прихопи. Пора мені — тітка вже там, певне, нервує. А ти надалі мудріший будь: як надумаєш складати отакого акта, — Тихін кивнув на портфель, — то влаштовуй маскарад на приватній квартирі. Тоді клієнт буде посоромлений і відчує провину. Щіточку не забудь прихопити. Пора вже мені за науку братись.
Погуляв — і досить. До професора Феліче ще зайти треба.
На превелике здивування, чоловік слухняно принів одяг. Про їжу Тихін уже й не заїкнувся. «Знай наших! — тріумфував він, ідучи тінистою стороною гамірливої вулиці. — Із справжнім розумом ніде не пропадеш. Земляки можуть пишатися мною: не продав. А міг би… Якби дорожче давали… Охо-ху-хе-хе! Оце так демократія! Тут гав не лови. Язик відкинь на правий бік, хвіст на лівий і тюпай собі таким песиком з гострими вушками, бо інакше волосся підстрижуть під цигейку і відправлять у табір для емігрантів. Які зміни!.. Які зміни відтоді, як я тут стажувався!.. Може, й професора Феліче уже немає? Але ж рецензії він організовував… Пора вже, пора вклонитися дідові. Ось відісплюся, надягну костюм кольору какао з молоком… Жлоби нещасні, навіть чаю на прощання не дали».
Розкішні місцеві троянди під вікнами тітчиного дому змагалися з привозними чорнобривцями в своїх щедротах на барви й аромат і не помічали, певно, як і їхня господиня, що милий гість зник десь аж на три доби. Може, його вкрали мафіозі чи вбили терористи? Може, в яку аварію втрапив? Сказано, чужий… Лише нагодувавши сито і щедро («Хоч цю національну рису зберегла на чужині», — не пропустив нагоди поєхидничати з родички), тітка заговорила про погоду:
— От задуха! А на Україні, передавало радіо, картопля вимокла… Не розумію, як можна всі гроші за два місяці розпустити… Я фінансую тобі лише квиток додому, так що можеш хоч зараз їхати до батька, а хоч кантуватися ще три місяці на сухарях. Давно не пам’ятаю такої жароти…
«От тобі й збережена національна щедрість!» — сам собі засміявся Тихін.
— А чому дивуватись, тітонько, — ви ж на тій же широті, що й Феодосія. Добре, що солоні води омивають ваш чобіт, а то в отаку спеку мило б на вас виступало, як на конях, що тягнуть воза на Сапун-гору.
— На добраніч, дитино.
— Чао, тітонько.
«Стареча скнарість. Навіть не віриться, що в них із батьком однакові гени, — скупа, як бедуїн на воду. Для чого було запрошувати? Ех, люди! Шанують лише мертвих геніїв. А чи не краще оті кошти, що на бронзу йдуть, живим віддавати? Великому Кобзареві, чиї мільйонні пам’ятники тепер по всьому світу височіють, за життя\черевики ні за що було купити. Фізик із поморів у дірявому камзолі ходив. А степовий філософ так босоногим і на п’єдестал зійшов. Тепер ось мене тітка сухарями лякає. Та заради науки, тітонько, я можу й піст витримати, й від еліксиру відмовитись…»
В Європі настала пора малосольних огірків: пішли на канікули парламентарії, ділові люди, вчені, студенти. Тихін мало не запізнився на останнє наукове засідання в університеті, що було водночас ніби першим відпускним пікніком. Мали зібратися знайомі люди, ті, з ким Тихону довелось працювати ще в час попереднього закордонного вояжу. Обстановка буденна. Бо це не вілла, не яхта, не кабінет у ресторані і навіть не кафе чи тінь дуба. Позсовували столи в лабораторії, повимикали установки. Може, воно й краще, тепліше, нагадує батьківщину, чиїсь іменини в п’ятницю (з тонюніми шматочками голландського сиру, по яких бігає єдина реліктова муха, що чудом вижила серед хімікатів, із зеленими пляшками на столах та білими на паркеті, приглушеною розмовою і ключем ізсередини, бо є наказ ректора, що забороняє проводити в інституті «урочисті зібрання з кавою»).
Щойно Тихін зайшов до лабораторії, зазвучала увертюра до опери «Тарас Бульба» — це щоб зробити приємне гостеві, показати, що тут шанують класику його краю. На голодний шлунок (зібрання почалося саме перед обідом) мовчки висушили по келиху, а закушувала й тут реліктова муха.
Потім, збентежений чимось, певне, урочистістю миті, професор Феліче вручив Тихонові журнал — не журнал, книжку — не книжку — щось у м’якій обкладинці, де надруковане… повідомлення про Тихонове відкриття та авторський виклад його суті, кілька інших його ж статей.
— Перепрошую, у мене лише один примірник, — знічено мовив дон Феліче, вручаючи сувенір.