— Ми матимемо вигідні контракти, — Альберто метнув ножі обома руками. Влучно. Обидва вцілили в симетричні точки на грудях, обидва застряли по колодочки.
— Традиції університету ламати… Незручно. Це вогнище передової думки… Ще з тринадцятого століття. Це зараз у нас солдафонські манери проростають. Незвично якось… І що скажуть про мене?
— Професоре, ну ніхто ж не збирається залишати тут вашого Тихона. Нам своїх розумників дівати нікуди. Був би він журналістом, актором чи бодай філософом… Підучили б — і в роботу. Бо знає їхні звичаї, погляди — хороший був би спеціаліст. А з цим що робити? Та й гонору в нього, як у мустанга. Його і в земляцтво не приймуть — там свої стовпи є. Навіть якби ми перекували його на політика, толку з нього мало. Титаном, якому зв’язували в Союзі руки, його не назвеш. А нам потрібні ходячі суперечності: зовні щоб це були Прометеї або хоча б розрекламовані вовкодави, а зсередини — люди, які звикли до розкошів сучасної цивілізації, які і вдома не вірили, що «дим вітчизни солодкий і приємний». А ваш Тихін — шовкопряд, якому подавай побільше листя, але не чекай коконів. Тут не годиться.
— То навіщо ж ця трагікомедія з жінками, перекладання його робіт, видання тиражем у десять примірників? І моє ім’я…
— Що ви тремтите за своє ім’я? Ніхто не знатиме. Заради вищих інтересів не лише вами жертвують.
— Ви думаєте, що всюди профани і не зрозуміють нікчемності Тихонових праць, які прославляю я, мій університет?
— Десять примірників, професоре! А в Союз усього в дві бібліотеки пошлемо — хто там із теоретиків їх здибає: молоді своїми ідеями зайняті, старі взагалі рідко біля каталогів стоять. Поки розшолопають — років з десять мине. А за цей час Тихін стане справжньою підсадною качкою. Учнів заведе, школу створить, відділ іа півсотні чоловік організує.
— А нам що до цього? — не може збагнути старий Феліче, ще й простромлене ножами тіло Венери заважає йому зосередитись.
— Хіба ви думаєте, що хороші контракти нам дають за південний темперамент?
— А тим, що дають, яка вигода?
— О вчителю! Ви не знаєте, як борються із шкідливими комахами? Обробляють гамма-променями самців, тобто стерилізують їх, і випускають у поле чи ліс. Вони, займаючи місце повноцінних, і поводяться, як повноцінні, але потомства не дають. Вид вимирає або кількісно різко зменшується. Ніяких хімікатів.
— Не розумію…
— Та дуже просто! Тихін в ореолі слави з’явиться додому. Збере собі подібних. Вони легко позаймають місця здібних людей — з його гонором і вдачею це так само просто зробити, як нам у святого отця благословення випросити. І почне Тихін журнали запруджувати своєю антинаукою. Поки там розберуться в його антиформулах!..
Альберто вийняв з коробки ще два ножі. «О мадонна! Скільки ж їх у нього!» — жахнувся старий професор.
А учень і конкурент, його підлеглий і шеф продовжував своє повчання-пояснення:
— Ви ж пам’ятаєте історію колись широковідомого дослідника, члена Французької Академії наук Р. Блондло… Йому здалося, що відкрив N-промені. Вогонь його успіху розпалив пожежу в двох десятках лабораторій, і вони теж підтвердили сенсацію. Перший авторитет електромагнетизму д’Арсонваль (ім’я якого і по сьогодні з вдячністю згадують люди в медичних фізкабінетах) повністю підтвердив відкриття. Лише за кілька місяців 1904 року з’явилося близько сотні статей з приводу новинки. Блондло вручили двадцять тисяч франків і золоту медаль. Кайзер дав прочухана своїм геніям, котрі проґавили N-промені. А потім з’ясувалося, що Блондло помилився. Трагічне розвінчання призвело бідолаху до смерті. А все тому, що він мав слабкі нерви. І не усвідомлював дивак, що створив нам… ну не зовсім нам… скажемо, деяким колегам… підказав метод боротьби з наукою — кидання лжеідей у мозковий центр противника. Пильнюк, наприклад, за період інкубаційного розвитку завдасть дома шкоди на мільйони карбованців. О’кей! Він виростить аспірантів, які зубами захищатимуть свою псевдонауку — засіб до існування, п’єдестал для слави… Як уже бити, професоре, то бити слід по мозкових центрах.
— Я завжди вважав, що наука інтернаціональна. Пам’ятаєте, я говорив на лекціях, що замахнутися на неї біля Південного полюса, означає пошкодити і біля Північного. Я й зараз у цьому впевнений. Адже наша цивілізація — плід світлих розумів усіх племен і народів.
Учень все ще намагався бути ввічливим:
— Професоре, на землі нині тісно, і дичина ховається. Той їстиме свіжину, хто перший здибає лзся. Так що не заважайте нам опромінювати комара. — Він помовчав хвилину, ніби збираючись з думками, скрушно зітхнув: — Ех, минув час, коли світом Рим правив… Закінчується доба й заокеанської весільної дудки. Рівновага. Не знаєш, на чию шальку й плюнути. А це створює невпевненість у завтрашньому дні. О вчителю, запам’ятайте афоризм мого виробництва, однак достойний і вуст парламентаря: ракетна рівновага знищує душевну. Ви його трохи підредагуйте, вималюйте на плакаті і сміливо рушайте з борцями за мир. Тільки не зараз, а як на пенсію підете… Так от, рівновагу можна порушити не тільки бомбоодиницями — їм треба кислотою на мозок капати, щоб дискредитувати інтелігенцію. Щоб молодь втратила інтерес до математичних і всяких там технічних спеціальностей, щоб їхні специ-технарі були третьосортними, щоб будували вони свою матеріальну базу до третього пришестя… Так що мораль ваша присняділа. Темпи — ось що нині головне. Сьогодні надумав — завтра зробив. Якийсь російський садівник радив не чекати милості від природи. От ми й не чекаємо — зубами вгризаємося в її тіло.