— Ну добре, скажу, але ти не хвилюйся. З Верхушиною бандою вона зв’язалася, з наукою їхньою. — Мусій насилу викрутився напівбрехнею, напівправдою. Він глибоко вірив у те, що Віталик знає, хто така Марія, що він уболіває за неї, і не байдуже йому, якщо зв’язалася вона із якимось «шнурком», може, й колишнім приятелем Віталика Вола.
Зайшов дужий санітар, тимчасово запрошений Пильнюком із невралгії. Він безцеремонно сів у шезлонг, розгорнув журнал «Перець» і приготувався до тривалого чергування.
— Між іншим, папашо, хворому потрібен спокій, — сказав він Мусієві і показав пальцем на двері.
— Розумію, розумію. Я зараз. — Мусій поправив синові подушку, розправив ковдру. — Ми завтра з матір’ю прийдемо. Бубликів принесемо. — Він чи то укривав, чи розкривав Віталика і раптом пополотнів, і краплинки поту зросили йому чоло — ні на шиї синовій, ні на плечах і грудях, ніде не було шрамів. І передній верхній зуб Віталика білів, а був же у нього вставний, бо свій у боксерському змаганні згубив.
— Ви вже догляньте за ним… — Мусій підшукував якесь таке делікатне й культурне слово в своїй пам’яті й троячку в кишені. — Це вам за турботи, — сунув зім’ятого папірця в халат медбрата.
— Та ви що? За кого мене маєте? — Медбрат відклав убік «Перець», але грошей не повернув, щоб не образити переляканого батька.
Він колись відмовився взяти карбованця у матері одного хворого, так вона на коліна впала, благала дивитись за її чадом «сердечно і справедливо» й таку істерику влаштувала, що хоч саму її в лікарню клади. Відтоді медбрат ніколи не повертає родичам хворих карбованці — хай вірять, що за ту зім’яту троячку вони купили посилену увагу персоналу до їхнього зятя чи свата, — це заспокоює людей, це рятівний бальзам для їхніх душ.
Мусій помахав Віталикові рукою, як колись, ще в дитинстві, але син не відповів.
Страх ще дужче стиснув душу відважного батька — невже могила не порожня? А хто ж тоді син? Той чи цей?
Не встиг Мусій ступити в коридор, як його схопила Іванова і швидко-швидко повела до Пильнюкового кабінету.
О, Мусій добре пам’ятає усі відвідини цього стерильно чистого професорового кубла! Зараз тут зчепилися два світила — біолог і хірург, і чи то лаються вони, чи ведуть наукову дискусію, байдуже їм навіть до його присутності.
— Хлопець упізнав Ярисю й дивився на неї, як на матір! — гримів голосом надтріснутої органної труби Верхуша, забувши про рекомендацію Пилькюка утримуватися від емоцій у свої вісімдесят п’ять.
— Не пізнав! — тихо але рішуче заперечив Пильнюк. — Спрацював елементарний інстинкт пінгвіна — він тричі промацав її поглядом згори донизу.
— До вашого відома, колего, до вашого відома! Якщо лев росте в ізоляції, то в дорослому віці не кинеться на антилопу, вперше її побачивши: інстинкт подавлений. А цей хлопець пригадав Ярисю, бо вона всі три місяці за ним ходила. У рибонуклеїновій кислоті або в молекулах якихось речовин, про які ми й уявлення не маємо, була записана інформація. — Верхуша затрусив головою.
— От ви собі й заперечуєте, шановний Климе Гнатовичу, — не здавався хірург. — Віталик не знав Ірину до аварії, так що ні про яку інформацію, записану в руці, не може бути й мови.
— А я й не кажу, що в руці! Ярися була першою жінкою, яку той козак побачив, народившись удруге.
Мусій стояв ні в сих ні в тих. Чи вони спектакль грають, чи таки справді виростили? Те, що був хлопець без ніг чи з якимись оцупками, те сам Мусій бачив. А як не вірити власним очам? І до чого тут риба-никотин? Яка риба?
Мусій кашлянув — не почули. Тоді став між двома дідами, як це роблять, розбороняючи розбишак.
— Інтересуюсь, шановні, а коли ж Віталик говорити почне?
Вчені діди перезирнулися, немов збагнули на якусь мить, що не годиться при батькові вести таку розмову, але…
— Поки що утішити вас не можу, юначе, — проскрипів Верхуша. — Завтра йду на кафедру педагогіки, нехай підключаються. Мовна пам’ять, на жаль, тільки в мозку записана…
— До чого тут пам’ять! — заперечив хірург. — Якби вас, Климе Гнатовичу, так трусонуло, як Віталика, ви б і власне ім’я забули.
«Ага… Значить, таки відкопали, зшили, оживили… Але де ж шрами? І чому на місці стального зуба біліє звичайний?» Були ще запитання у Мусія, але навіть сформулювать їх без чарки понад людські сили, а де вже збагнути…
— Ну, а як ви думаєте, пізнав вас синок? — безцеремонно, ніби колегу по роботі, а не багатостраждального батька, запитав Верхуша.
— Він-то ніби пізнав. Але я вагаюсь… — Мусій хотів сказати «вагаюся вважати того хлопця сином», та вчасно зміркував, що така заява — вода на колесо їхніх балачок, тому й звернув на інше: — Вагаюся підтвердити, що він пізнає. Мені б із жінкою прийти. Віталик більше матір любить, ніж мене…