— Тут дуже оригінальний випадок, — Димерза не знав, як же пояснити ситуацію в присутності Верхуші. — Ви розберіться з Климом Гнатовичем, бо я дуже зайнятий, самі знаєте… звіти, симпозіуми… На кафедру психології йдіть, — наказав співробітниці.
— От спасибі, — заметушився старий професор, схоплюючись на свої закляклі ноги, що ніяк не хотіли розгинатися. І поперек… — Я й сам збирався туди. Комплексна тема, як ви кажете. Ходімте, світилко.
Маршрут для Клима Гнатовича був не з легких — кафедра психології розмістилася на горищі. Сюди не долинали вуличні шуми, сюди рідко заходили сторонні, тому психологічні експерименти проводилися чисто, без впливу випадкових, не контрольованих факторів.
Стіни кімнати, куди у супроводі світилки зайшов Верхуша, були обвішані таблицями, з допомогою яких співробітники кафедри могли відрізнити генія від ідіота, сангвініка від меланхоліка, визначити рівень розуму, кмітливості, спритності; по кутках авторитетно моргали електронні прилади.
Головний Психолог саме складав тест, що мав слугувати визначенню міри придатності старого спеціаліста для служби, і не всякого там спеціаліста, а людини розумової праці (до біса складне завдання!!), коли до кімнати увійшли несподівані відвідувачі. Побачивши Верхушу, Психолог зрадів — ось хто міг би бути чудовим еталоном граничної кондиції! Та чи погодиться? А що, як зацікавити? Треба спробувати. Почнемо з ефекту — нехай гуде, блимає, крутиться… Психолог увімкнув рубильники і лише тоді пішов назустріч гостям.
Верхуша справді сторопів. Він вважав, що психологія — це інспектор Варніке, кольорові зірочки, числові лабіринти й ребуси, що їх друкують на спеціальній сторінці журналу «Наука и жизнь». А виходить, психологічна лабораторія — немов ательє по ремонту телевізорів.
— Сідайте тут, Климе Гнатовичу, — поспішав скористатися замішанням Верхуші господар. — А ви поруч, прошу, прошу, — це вже до жінки, спеціаліста по вундеркіндах. — Ось послухайте: п’ятеро дітей сіли в коло, у кожного на лобі приклеєно білий або чорний трикутничок.
— Для чого? — тяжко відсапувався Верхуша, думаючи, як же почати розмову, щоб користь була з оцих походеньок.
— А ви послухайте, послухайте, — заохочує Психолог. — Кожен бачить, які трикутники накладені у решти чотирьох дітей, але ж не знає, якого кольору в нього. Дитина з білим трикутником на лобі гоиорить правду, а з чорним — завжди бреше…
— Це антипедагогічно, — обурилася жінка, побоюючись, що їй доведеться відгадувати загадку. — А потім дивуємося, звідки беруться шахраї… І навіщо ці чорні трикутники?
— А я взагалі проти наклеювання! — категорично заявив Верхуша. — Зараз таких клеїв розвелося. Ще рак шкіри прикинеться.
— Та хто там наклеюватиме? Це психологічний тест, — пояснив автор.
— Ви і я ке будемо клеїти, — погодилася жінка. — А прочитають вашу публікацію школярі, сядуть у коло, почнуть вимережувати киселі. Цим ви смак до брехні виховуєте. Чорні трикутники я радила б вам викреслити. А те, що діти сядуть у коло, — це прекрасно, це згуртовує дитячий колектив. Так що тему залиште.
Психолог встав, штовхнувши при цьому стілець так, що той мало не впав, пройшовся від однієї шафи, начиненої електронікою, до другої, повимикав живлення, перекрив воду. В лабораторії запала тиша.
— То чим я вам можу бути корисний? — втомлено запитав він, ставши біля свого розкритикованого тесту.
— Нас прислав Димерза… — почала жінка.
— Чекайте, світилко, — перебив Верхуша, — то він вас послав. А я сам прийшов. Конспективно кажучи: ми маємо немовля.
— Віта…а…аю! — аж рота розкрив од здивування Психолог. — Феноменально, Климе Гнатовичу, у ваші роки… — Він простяг Верхуші руку. — Я щиро здивований і по-доброму заздрю вам, — тис він старечі пальці, водночас оглядаючи з ніг до голови жінку.
— Це у Клима Гнатовича немовля, — підправила вона Верхушу, помітивши погляд Психолога, — а моє меншеньке цієї осені вже до школи піде.
— Так я ж не вас вітаю, — уточнив господар, тепер уже повністю перевівши увагу на Верхушу. — І як назвали?
— Віталиком.
— Славне ім’я! А як здоров’я матері?
— Немає матері.
І хто тебе за язика смикає? — сам себе картав Психолог, не знаючи, уточнювати далі питання з матір’ю чи утриматись. Якщо вона померла, доведеться висловлювати співчуття, дивись, ще старий сплакне. Якщо якась вертихвістка народила та й кинула — треба обурюватися й знову таки співчувати. Ет, утелющився! І Психолог зробив маневр, гідний професії:
— Діти — це чудово, дорогий Климе Гнатовичу. У будь-якому віці чудово. Є, безумовно, тут нюанси… — Психолог затнувся. — Сподіваюсь, ваш син розвивається нормально?