— Хлопець потрапив у аварію, відбивши при тому руку. З руки ми виростили в апараті ноеого хлопця, як із дубця вирощують вербу, — без пауз, скоромовкою проказав Верхуша, боячись, що його знову обірвуть на півслові.
Психолог збентежено глянув на жінку.
— Я тут ні при чому. Мене Димерза послав, — спеціалістка по вундеркіндах розвела руками. — І мені вже пора. Ви самі з’ясуйте. Подзвоните, Климе Гнатовичу, коли всіх обійдете, я завжди до ваших послуг.
— От спасибі, світилко. Без вас я б не піднявся на ці психологічні висоти.
Господар лабораторії розчаровано сів. Потім вийняв з кишені халата дерев’яний молоточок.
— Кладіть ногу на ногу, Климе Гнатовичу.
Верхуша спробував так зробити, але не зміг — давно відмовився від цієї пози. Тоді Психолог легенько взяв одну дідову ногу й поклав її на другу. Постукав молоточком по коліну, потім по ахіллесовому сухожиллю.
— Тут у вас все нормально. Ану приляжте.
Верхуша слухняно вмостився на застеленому клейонкою топчані й закотив до підборіддя сорочку. Мов справжній лікар-невропатолог, завкафедрою психології провів пальцями по животу, ребрах старого професора, посмугував йому грудну клітку. Він завжди твердив своїм колегам і студентам, що психологія може плідно розвиватися лише в близькому контакті з суміжними, близькими їй науками, і змушував реферувати статті з питань невропатології та біології.
— І тут усе в порядку. Не повіриш, що вам за вісімдесят.
Потім випробовував інші методи дослідження душевного стану: чіпляв до Верхуші дроти, змушував тиснути на педалі, грати в лади-ладусеньки.
— Може, у вас хоч голова болить, Климе Гнатовичу? — з надією запитав Психолог, не виявивши якихось суттєвих відхилень від норми: хоч далеко не парубоцьке здоров’я у старого, та для його віку стан нервів досить пристойний, реакція уповільнена, пам’ять з припливами-відпливами, як і належить у такі роки.
— Та зараз не болить, — розчарував Верхуша. — Одна біда, забуваю, що робив п’ять хвилин тому. От убийте мене, ніяк не пригадаю, чого це ви мене випробувати взялися, і ніяк не збагну, для чого. У космонавти я ніби не просився…
— А чому вас Димерза до мене прислав?
— Я сам прийшов. А послав він оту світилку, що недавно тут сиділа.
— Ну а про сина з верби… вам часто таке… давно це у вас?
— Два місяці і чотирнадцять днів. Це Іванова усе затіяла. Не вірите — подзвоніть головному бухгалтеру. Препаратів і крові купили ка мільйон, поки того хлопця виростили. Ріс, як бройлер. Вже ходить, лише не говорить. З Димерзою оце домовився — підучить. І до вас за тим же прийшов — попрацюйте з хлопцем. — Верхуша пожвавішав, може, трохи відпочив, полежавши на канапі. — Тепер, юначе, для продовження роду людського можна й без жінок обходитись. І запасні органи в принципі тепер не проблема… Розмах!.. Ярися з моєї руки теж обіцяє виростити мого двійника, як ось головбуха угомоню.
— Ну а тут, — Психолог показав на тім’я, — вам не тисне? Не здається, що терпне?
— То подзвоніть Ярисі, якщо ке вірите, — ображено сказав Верхуша, збагнувши нарешті, чому така нерівна бесіда пішла. Коли йому чіпляли дротинки, били молоточком коліна і лоскотали ребра, він мовчав, бо давно збирався до невропатолога. І саме провал у пам’яті був: Верхуші здалося, що він ка прийомі у лікаря. А тепер ось збагнув, що цей чоловік вважає його ненормальним. — Я вас прошу, юначе, подзвоніть Ярисі, бо так ми ні до чого не дійдемо. Якщо я з’їхав з глузду, як вам здається, то нехай мене Ярися забере, навіщо вам зі мною морочитися?
Психолог завагався. Та було від чого: люди з порушеною психікою завжди запевняють, що вони цілком здорові. Але ж об’єктивно ніяких аномалій, окрім закономірних вікових змін, у психіці Верхуші не виявлено навіть з допомогою найновішого електронного бета-гамма-скопа, що виблискує в кутку горища хромом та нікелем. Доведеться дзвонити, бо істина — найдорожча. А що, коли й справді виростили людину, як із чубука виноград?..
Нервово посмикуючи зовсім недавно відрощені вуса. Психолог почав накручувати телефонний диск. Взагалі швидше було б збігати до Іванової, але незручно залишати гостя самого.
Нарешті догукалися Іванової. Психолог довго слухав її пояснення — сопів, червонів, совався на стільці, промокав хусткою свою невеличку лисинку, що продовжила лоб і зробила його майже сократівським. Ніяких відповідальних слів, окрім «так», «ні», «можливо», «звісно», не говорив. Лише одного разу вигукнув, що у ящірки хвіст кілька разів за життя може відростати — це всі знають, а от щоб відламаний хвіст породив тіло — такого не чули. Потім ще довго слухав, нарешті сказав «до побачення», поклав трубку і розгублено опустив руки.