— Він уже відслужив, — уточнив Верхуша.
— А по-моєму, йти, бо одна рука відслужила, а друга — ні, — заперечив Іола, — та й голова пілотку не носила. А от жінка його вдова тепер чи ні? Чи він неодружений?
— Я, юначе, таких дрібниць не знаю. Мені ось про бройлерів писати, — поскаржився Верхуша, глянувши на годинник. — То вже ваші проблеми. Ви про паспорт не забудьте, як у правовому плані це вирішиться, — новий йому видавати чи старий повернути?
— Не можна йому паспорт! — обурився Іола. — Тримісячне дитя, воно ж навіть правил вуличного руху не знає!
— Ет, якби не бройлери, повів би я вас, юначе, до цього хлопця, і ви б побачили, що він ходить і… стрибає, — збрехав Верхуша про стрибки і ніяково закліпав очима. — Він достойно себе поводить. Педагоги і психологи його прискореними темпами навчають (знову прибрехав старий), так що паспорт потрібний. Підкажіть, що у метриці писати, як графи заповнювати, — за тим і прийшов до вас, і кланяюсь старістю…
Юрист покотився горошинкою сюди-туди по кабінету, раз, вдруге, потім зупинився перед Верхушею.
— Ви, будь ласка, зачекайте ще хвилинку. Зараз приведу мудрющого чоловіка. Він відає усією філософією нашого вузу.
Через хвилину за стіною почувся регіт, щось заторохтіло, грюкнули двері — і до кімнати, супроводжуваний Юристом, зайшов високий худющий чоловік. Він витирав сльози, схлипував од сміху.
— Ану покажіть мені цього рака… Це ви тут, Климе Гнатовичу? Давно не чув ваших смішинок, — гаркавенький голос Філософа розсипався по всій кімнаті. — Сиджу над проблемою об’єктивних основ форм логічного мислення, шукаю місце індукції та дедукції у формальній логіці, а ви тут без мене дискутуєте, і я нічого не чую! Спасибі, Юрист ось трохи розповів про ваші митарства. Ви мені відверто скажіть, Климе Гнатовичу, яку позицію у цьому експерименті займав наш ректор? Бо мусимо враховувати не тільки його передову суспільно-філософську думку, а й критичний аналіз існуючих точок зору із спірних питань гносеології даного явища.
— Що ви про ректора сказали? — Верхуша наставив за вухо долоню.
— Я питаю, чи підтримував він експеримент.
— Аякже. Коли бухгалтер упирався, як тур, ректор його викликав… Однієї крові з препаратами на мільйон… Ректор щодня дзвонив мені, — прибрехнув Верхуша, — навіть просив, щоб я не йшов на пенсію у розпалі такого унікального досліду. Сказав, як треба, то ще мільйон добуде. Так-так. Висадка на Місяць обійшлася американцям у двадцять п’ять мільярдів доларів. Ректор сказав, що наш експеримент за значенням аналогічний виходу людини в космос, так-то, юначе.
Запала тиша роздумів і сумнівів — у кожного своїх.
— А що, як написати заяву, що хлопець загубив паспорт? — запропонував Філософ, ніби забувши ті філософські вершини, на які він щойно намічав маршрути й куди мав намір вести своїх співбесідників.
— Виключено, — пояснив Іола. — В архівах значиться, що похований уже, що небіжчик.
Не дочекавшись сподіваної допомоги від Філософа, край цій невизначеній бесіді рішуче поклав Юрист:
— Давайте зробимо так, Климе Гнатовичу. Ви собі йдіть і спокійно пишіть про бройлерів. Мине час. Як признають вашого штучного хлопця батько й мати, як почне він говорити — подамо в суд. Я впевнений, що гуртом засідателі знайдуть правильний вихід. Хоч я вважаю, що ніякий він не штучний, ніякий не гомункул і навіть не клон. Жива частка хлопця лишалася ж? Ви його шили, перешивали та доточували, це справа техніки. У біологічні закони ми не входимо, а юридичні кодекси не регламентують, що і до чого доточувать: руку до голови чи навпаки, як ви й зробили. А вам, товаришу Рожко, ставлю трійку, зважаючи на користь, що її приносите юриспруденції своєю практичною роботою.
МАТИ-МАЧУХА
Сьогодні вранці, наливаючи клейкого грибного супу, Галя запитала, немов окропом ошпарила:
— Ти чув, що в місті оживили хлопця?
Мусій удав, що недочув, і заходився гучно сьорбати юшку. Проте Галю не обдуриш — вона одразу ж зрозуміла, що чув, але зізнатися не хоче: шкіра на його лобі вмить зібралась у зморшки, наче на хромових халявах. А чому не хоче говорити? Може, й справді когось із того світу витягли. Хіба мало зараз усяких див? Як наслухаєшся по радіо та телевізору про «Неймовірне», то й сапа одразу мозолі натирає, і сажу з димаря трусити стає соромно, і гній на грядці розкидати уже якось не з руки…
— Мало кого тепер воскрешають… — неохоче обізвався Мусій, коли його ложка шкребнула дно тарілки. — На те й вчаться, щоб з каменю воду вичавлювати.