— Аспіранти мені, професоре, пам’ять на імпортних електронних приладах відновлюють, — розповідав між тим Віталик. — Так вірите, не встигають бобіни перемотувати через оцю нестабільність. У мене вже одна рука, ось подивіться, — студент показав пучки, — постаріла від того, що без кінця кнопки натискаю.
«Природний хлопець, природний. Із заскоками, та в кого їх не буває», — подумав, а вголос мовив:
— Я з задоволенням ставлю вам «відмінно». І не лякають мене ваші попередні трійки, — професор потряс заліковою книжкою, — біда і вас навчила працювати. І ви змінилися, бо все, слава богу, міняється. Не обмежуйте тільки, раджу вам, швидкість світла, не стопоріть фотони — іще знадобляться.
Не встиг Олег Іванович поставити свій підпис, як відчинилися двері і в кабінеті залунала морзянка, — козиряючи та перепрошуючи, прямо на нього йшов невисокий на зріст міліціонер.
— Іола Рожко, — хвацько козирнув він. — Професоре! Громадянина Вола вже час вести на процедури, — Іола показав чорний циферблат годинника. — Може, відкладете екзамен? Він іншим разом прийде.
— А… — Олег Іванович занімів од здивування. — А… хіба він під вартою?
— Наказано оберігати, як екземпляр великої наукової цінності. Дієта і прогулянки за програмою… У дві зміни працюю. Так що не порушуйте регламент.
— Та я що? Та хіба я? — вигрібався Олег Іванович, немов плавець, вперше кинутий у воду.
Віталик покірно чекав дальших подій.
— Ми, власне, вже закінчили… Ось лише автограф… Знає хлопчина предмет, не гріх і перезарахувати. Прошу. — Професор подав заліковку Віталикові й попросив його: — Зачекайте сержанта в коридорі.
Віталик слухняно вийшов.
— У чому він завинив?
— Не в провині суть. На нього мільйон витрачено, от і оберігаємо, щоб не пропав чи якогось лиха з ним не скоїлося. Я так думаю, — довірливо мовив Іола, — поки бухгалтерія мільйон не спише, доти й стерегтимемо, як речовий доказ тріумфу.
— От так діла! Уже й не розбереш, де наука, а де шарлатанство, де казка, а де дійсність. Ну то стережіть. Хлопець тертий, ще втече, коли старих дружків здибає.
Іолу ці слова немов ошпарили — крутонувся дзиґою і вискочив не попрощавшись. Перевів дух, лише коли громадянина Вола за руку схопив.
— Ох ти ж мій безцінний! Чого сумуєш? Подивись, які тут кралі термоси носять. Та плюнь ти на парадокси! Чорт із нею із черепахою — нехай філософи мізки сушать, чи дожене її Зенон. Наше діло маленьке — зараз повезу тебе обідати. Ти ж хочеш маринованих грибочків?
Віталик ковтнув слину.
— …І я не відмовлюсь. А потім знову начеплять тобі оту каску й присплять. Вона тобі не муляє? Дивись, ще коротке замикання на голові влаштують, і загуде мільйон у тартарари. Та прокинься ти! Глянь, які красуні в біленьких халатах!
— Ви ж одружені, товаришу сержант, як вам не ай-я-яй отак безцеремонно… — Віталик розчервонівся від того, що йому доводилося повчати цього досвідченого в моралі чоловіка.
— А ти дивний. Справді, музейний експонат. Тому й дорогий такий… Ну годі. Поїхали. Регламент. З тобою фундаменту не закладеш — заснядіти може.
І знову мчали серединою вулиці, включивши сирену і голубу мигавку, — як учора, як і тиждень тому.
Син головбуха успішно склав вступні екзамени. Гроші списали, пославшись ка формулювання: «Фундаментальні результати експерименту відкрили перед дослідниками можливість моделювати процеси клітинних взаємодій на штучно вирощених органах».
Настав день, коли Віталія мала оглядати медкомісія. Сидить він на лавочці у лікарняному парку й знічев’я позирає на заґратовані вікна будинку, де проходив карантин і душевний гарт, куди здавав його під розписку Іола після трудового дня, проведеного в університетській психологічній лабораторії. Недалечко на траві куняє останню вахту Іола: вибився із сил, бідолашний. Алеєю йдуть двоє хворих у піжамах, жваво гомонять. Раптом зупиняються перед Віталієм, дивляться на нього туманними очима.
— Хочеш з нами грати «в доручення»? — шепоче чорнявий, нахилившись до Віталика.
— Як це?
— Та дуже просто, — підсідає чорнявий і кладе хлопцеві руку на коліно. — Я от — голова. Ловлю тебе в коридорі й кажу: ми тут порадилися і вирішили, що краще, ніж ти, ніхто із студентським гуртожитком не впорається. Будеш моїм заступником.
— А я що кажу? — боязко запитує «заступник».